Інвестиційна діяльність комерційного банку

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади управління інвестиційною діяльність комерційного банку

1.1. Економічна сутність, види та класифікація банківських інвестицій

1.2. Принципи і методи управління банківською інвестиційною діяльністю

1.3. Особливості та проблеми управління банківською інвестиційною діяльністю в Україні

1.4. Умови розвитку управління банківською інвестиційною діяльністю в Україні

Розділ 2. Аналіз ефективності управління інвестиційною діяльність на матеріалах АТ «ОТП Банк»

2.1. Загальна характеристика на основі показників фінансово-інвестиційної діяльності АТ «ОТП Банк»

2.2. Оцінка інвестиційного портфелю АТ «ОТП Банк»

2.3. Оцінка ефективності інвестиційної діяльності АТ «ОТП Банк»

Розділ 3. Шляхи вдосконалення управління  банківською  інвестиційною діяльністю

3.1. Розвиток фінансового супермаркету як інструменту вдосконалення управління банківськими інвестиціями

3.2. Застосування системи збалансованих показників в управлінні банківськими інвестиціями

3.2. Узагальнення та можливості застосування зарубіжного досвіду регулювання банківської інвестиційної діяльності

OECD Керівні принципи для багатонаціональних підприємств

ВСТУП.. 3

Розділ 1. Теоретичні аспекти аналізу проблем діяльності ТНК в приймаючих країнах  6

1.2. Економічний простір країни як економічне поняття. 6

1.2. Суб’єкти економічного простору країни. 15

1.3. Місце іноземних компаній в економічному просторі приймаючої країни  19

Висновки до розділу 1. 22

Розділ 2. Особливості функціонування європейських ТНК в економічному просторі України  23

2.1. Економічний простір України як середовище діяльності європейських ТНК  23

2.2. Взаємодія європейських ТНК, представлених в Україні, із суб’єктами економічного простору України  27

2.3. Товарно-галузеві параметри впливу європейських ТНК на економічний простір України  31

Висновки до розділу 2. 35

Розділ 3. Зміни місця європейських ТНК в економічному просторі України  36

3.1. Оцінка діяльності європейських ТНК в Україні 36

3.2. Шляхи підвищення економічного ефекту від діяльності європейських компаній в Україні 45

Висновки до розділу 3. 55

ВИСНОВКИ.. 56

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ: 58

Транснаціональні корпорації

ЗМІСТ                                                                   Заказать диплом

ВСТУП

РОЗДІЛ.1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ІДЕНТИФІКАЦІЇ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИХ КОРПОРАЦІЙ

1.1. Міжнародна правосуб’єктність як базова умова виникнення ТНК

1.2. Сутність та правова природа ТНК

1.3. Класифікація ТНК як суб’єктів міжнародного приватного права

РОЗДІЛ 2. НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ТНК

2.1. Особливості взаємодії материнських та дочірних компаній

2.2. Правила трансфертного ціноутворення в рамках реалізації програми BEPS

2.3. Діяльність ООН з вироблення правил поведінки ТНК

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВЗАЄМОДІЇ МАТЕРИНСЬКИХ ТА ДОЧІРНІХ КОМПАНІЙ В РАМКАХ РЕАЛІЗАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТНК В УКРАЇНІ

3.1. Перспективи імплементації правил трансфертного ціноутворення в Україні

3.2. Дотримання правил «тонкої капіталізації» та перспективи впровадження в Україні

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми. У міжнародному приватному праві суб’єктами правовідносин є юридичні та фізичні особи. Деякі дослідники та практики відносять до відповідної системи державу як суб’єкта владних повноважень. Дане питання є дискусійним по своїй суті, оскільки державі властиві особливості публічних суб’єктів. Проте, значна кількість дослідників висловлюється прихильно у контексті вирішення дискусійності даного питання.

Для визначення суб’єктів міжнародного права, на нашу думку, перш за все, варто визначитися з поняттям міжнародної правосуб’єктності взагалі.  Вченими-теоретиками не проводиться чіткого розмежування між суб’єктом права і суб’єктом правовідносин. Крім того, врахування держави як сторони правовідносин, діяльність якої має регулюватися міжнародним приватним правом, як мінімум є абсурдним, оскільки не відмежовує державу як учасника даних відносин. На мою думку, держава має бути визначена як спеціальний суб’єкт права та правовідносин. У даному випадку ж статус країни прирівнюється до статусу юридичної особи, тобто «понижується» статус з найвищого, необмеженого нічим владного статусу «суверена» до статусу «звичайної юридичної особи» з критеріями визначеними цивільним, господарським, трудовим і правом соціального забезпечення. Якщо держава як суверен не погоджується на формальне набуття ознак і критеріїв, котрі прирівнюють її до невладних фізичних і юридичних осіб, визначених принципами міжнародного права як галузевими суб’єктами, то у цьому випадку ми маємо справу з відносинами типу «влада – підпорядкування», що не відповідає вимогам приватного права до суб’єктів цівільно-правових відносин, ускладнених іноземним елементом. По-третє, не робиться розкриття диференціації сучасної багатоаспектності та багатоваріантності наявних фізичних і юридичних осіб.

Стан наукової розробки. У юридичній літературі з приводу доктрини міжнародної правосуб’єктності зустрічаються найрізноманітніші тчки зору, у зв’язку з чим, вироблені ряд думок та концепцій щодо поняття міжнародної правосуб’єктності, класифікації суб’єктів, а також визначення їх особливостей, зокрема, в частині визначення ролі держави в структурі даної системи. Проте попри численні розробки, проблеми в контексті трактування системи міжнародних суб’єктів є дискусійними.

Саме тому сьогодні в умовах глобалізаційних перетворень особливо за умов здійснення транснаціональної діяльності питання визнання міжнародноє правосб’єктності є перспективним та нагальним, оскільки діяльнсіть ТНК зумовлює нерівномірному розподілу доданої вартості та прибутків в результаті здійснюваної діяльності, тим самим підбурюючи жителів окремих держав, використовуючи людський капітал та використовуючи можливість виводити прибутки з-під оподаткування. Дослідженням питання визначення сутності міжнародної правосуб’єктності, а також класифікації учасників займались як вітчизняні, так і зарубіжні науковці. Загальні теоретичні питання міжнародної правосуб’єктности досліджувалыся такими вченим: М.В. Буроменський, Г.В.Вельямінов,  К.А.Бекяшев, П.Ю.Бірюков, М.О.Баймуротов, Г.В.Ігнатенко, Л.А.Моджорян, О.В.Тарасов, Г.І.Тункін, Д.Анцілотті, А.Федросс та ін.

Мета дослідження полягає в проведенні системного аналізу визначення основ функціонування транснаціональних корпорацій (далі – ТНК) як суб’єктів міжнародного приватного права.

Відповідно до поставленої мети слід визначити такі основні завдання дипломної роботи, які повинні бути спрямовані на:

вивчення теоретико-методологічних основ для визначення сутності поняття «міжнародна правосуб’єктність»;

визначення сутності ТНК у котексті реалізації відносин в системі глобального характеру;

вивчення міжнародно-правових основ у частині нормативно-правового регулювання ТНК;

вивчення основ взаємодії дочірніх та материнських компаній;

вивчення нормативно-законодавчих основ здійснення операцій частин ТНК між собою;

здійснення хронологічного дослідження діяльності ООН з вироблення правил поведінки ТНК;

вивчення особливостей реалізації правил трансфертного цінотворення в Україні;

підвищення ефективності державного регулювання діяльності міжнародних суб’єктів запровадженням правил тонкої капіталізації.

Об’єктом дослідження є механізм здійснення діяльності транснаціональними корпораціями.

Предметом діяльності є відносини, що реалізують ТНК як міжнародного суб’єкта правовідносин, їх історичні умови створення, розвитку та функціонування на сучасному етапі розвитку людської цивілізаіцї.

У процесі дослідження використано такі методи наукового пізнання як: загальнонаукові (історико-правовий, аналітично-системний, діалектичний) та спеціальні (порівняльно-правовий, метод тлумачення правових норм).

Аналітично-систематичний метод дозволив виокремити основні погляди науковців на визначення поняття «міжнародна правосуб’єктність», а також підстави виникнення міжнародної правосуб’єктністі. Завдяки історико-правовому методу були виявлені деякі історичні передумови створення ТНК. Формально-догматичний метод допоміг виявити сучасний стан регулювання діяльності ТНК як суб’єкта міжнародного права як на національному рівні, так і в глобальному просторі в цілому.

Теоретичною та інформаційною базою дипломної роботи є наукові праці вітчизняних і зарубіжних дослідників, законодавчі та нормативно-правові акти, матеріали періодичних видань, а також нормативно-аналітичні матеріали ООН.

Дипломна робота складається зі вступу, 3 розділів, які включають 8 підрозділів, висновків. Основний зміст роботи викладений на 94 сторінках. Список використаних джерел становить 86 найменувань, а загальний обсяг дипломної роботи складає 106 сторінок.

РОЗДІЛ.1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ІДЕНТИФІКАЦІЇ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИХ КОРПОРАЦІЙ

1.1. Міжнародна правосуб’єктність як базова умова виникнення ТНК

Принцип «всі суб’єкти рівні, але є рівніші», який послідовно нав’язується міжнародному праву, не відповідає його сутнісному прагненню до досягнення максимально можливого рівня спільної справедливості. Так само неприпустимим є домінування одного суб’єкта над іншими у регульованому міжнародним правом співтоваристві [14, c. 18].

Позитивним у міжнародному правововму сенсі має бути той факт, що правосуб’єктності відповідає не догматична аналогія його суб’єктів, а усвідомлення їхньої різноманітності та спільної природи, адже «усі союзи та установи створені людьми і для людей а, відповідно, мають одну ціль та одні засоби».

Поняття суб’єкта є одним із ключових в теорії права. Суб’єкти правовідносин – це індивідуальні чи колективні учасники правовідносин, які використовують свою правосуб’єктність у конкретних правовідносинах, виступаючи реалізаторами суб’єктивних юридичних прав та обов’язків, повноважень і юридичної відповідальності [15, c. 90].

Cуб’єктами міжнародних правовідносин виступають їх учасники, правовий стан яких врегульований нормами міжнародного права, які наділені «юридичною незалежністю і здатністю самостійно здійснювати права і обов’язки, що встановлені данимим нормами» [16, c. 28].

Проте науковці відзначають, що не всі суб’єкти міжнародного права мають однакову юридичну незалежність і здатність самостійно здійснювати права та обов’язки. Так, В.М.Лисик,  зазаначає, що суб’єктам міжанродного права притаманні елементи міжнародної правосуб’єктності:

здатність володіти і здійснювати міжнародні права та обов’язки;

створювати норми міжнародного права і нести відповідальність за їх порушення [17, c. 72].

Учений зазначає, що суб’єкт міжнародних правовідносин може не володіти всіма елементами правосуб’єктності, але при цьому може брати участь в окремих міжнародних правовидносинах, здебільшого за допомогою інших суб’єктів міжнародного права. До таких суб’єктів слід віднести фізичних осіб, юридичних осіб, певні државні утворення. Тобто вчений не виокремлює державу як окремого носія міжнародної правосуб’єктності, а лише як об’єднання держав може володіти правосуб’єктністю.

Зауважимо, що питання про суб’єктів міжнародного права залишається досі дискусійним. Так, деякі автори початку ХХ столітття ділили суб’єктів міжнародного права на опосередкованих й неопосередкованих [17, c. 115-116]. До опосередкованих суб’єктів міжнародного права О.М.Стоянов відносив не тільки держави, але й уряди [18, c. 279]. Цікаве також зауваження М.М.Голубєва про те, що в міжнародному праві окремий підданий піднімається іноді до опосередкованого [19, c. 8]. Якщо другими виступали держави, то першими могли б бути різні учасники міжнародних відносин, наприклад, дипломати, юридичні та фізичні особи.

До середини ХХ століття переважала думка про те, що держави є виключинми суб’єктами міжнародного права. Після Другої світової війни офіційною була визнана міжнародно правосуб’єктність міжнародних міжурядових організацій, а згодом – народів, що виборюють свою незалежність. Невизначеним залишається питання про визнання суб’єктом міжнародного права фізичних та юридичних осіб, неурядових організацій та інших державних утворень.

Отже, держава посідала ключове місце серед суб’єктів міжнародних правовідносин.

За твердженнями науковців, міжнародне право виникло у зв’язку з необхідністю врегулювати окремі аспекти правовідносин між державами, які надалі продовжують залишатися суб’єктами міжнародного права [19, c. 73]. Причинами цьому є наступні фактори:

по-перше, держава наділена організацією публічної влади і над нею відсутні будь-які утворення, вона на рівних юридичних підставах вступає у взаємовідносини з іншими державами. Саме держави в переважній більшості є творцями і гарантами норм міжнародного права, які регулюють міжнародні відносини;

по-друге, держави володіють універсальною правоздатністю, яка не має обмежень за предметом правового регулювання і часом, що відрізняю їх від інших суб’єктів міжнародного права.

Проте, незважаючи на те, що держава залишається первинним і основним суб’єктом міжнародного права, її участь у відповідних правовідносинах зазнала певних змін. Такі зміни зумовлені змінами у складі територій, багатонаціональністю населення, виробничою специфікою регіонів, що впливають на форму дердавного устрою і виникнення складних держав.

Отже, питання держави як особливого учасника міжнародних відносин у межах визначення правосуб’єктності як учасника публічного права є безспірним, проте якщо говирити про міжнародне приватне права, то участь держави є дискусійною.

Безумовно, в рамках міжнародного приватного права фізичні та юридичні особи є учасниками міжнародно-правових відносин. Зазначимо, передумовами  їх створення та метою функціонування є різна кінцева мета. Громадяни визначають цілі та функції держави шляхом здійснення суверенної влади через обрані органи (парламенти) або безпосередньо (референдум). Особлива роль держави у контексті визначення статусу міжнародної правосуб’єктності полягає в тому, на момент її створення або у процесі існування останній повинні бути надані  додаткові права та обов’язки як регулятору. Так само у контексті реалізації державою її міжнародних зв’язків може бути обмежене набуття чинності міжнародним договором, участь держави у певних міжнародних об’єднаннях, зміна її кордонів, відмова від імунітетів тощо.

При цьому відмова від одного або декількох прав держави під час її створення або шляхом участі у пов’язаних з такою відмовою правовідносинах не змінює загального правового статусу держави, а лише потенційно обмежує обсяг її індивідуального міжнародно-правового статусу (положення). Дані факти стосуються міжнародної правосуб’єктності держави. Аналогічний порядок діє у відносинах між державою та міжнародною організацією, коли держави-члени, висловлюючи свою волю в рамках відповідних органів організації, визначають цілі, функції, напрями, межі та форми участі міжнародних організацій у правовідносинах [23, c. 126].

Науковцями доводиться, що міжнародно-правовий статус держави та міжнародної організації включає права та обов’язки, необхідні для належного виконання поставлених перед ними завдань. Слід також враховувати, що на практиці держава позбувається свого міжнародно-правового статусу у разі примусової втрати або добровільної відмови від усіх основних прав і обов’язків або від такої їхньої кількості та якості, які унеможливлюють ефективне виконання державою своїх функцій на міжнародному та внутрішньому рівнях представлення інтересів. Тобто, кількість та якість основних прав і обов’язків визначає не принцип рівності, який лише констатує їхню однаковість, а принцип ефективності держави.

Цей же принцип також визначає коло основних прав та обов’язків міжнародної організації. З точки зору відповідальності організації перед членами та третіми особами, наділення її основними правами та обов’язками відповідає інтересам усіх учасників міжнародно-правових відносин. А за умов збільшення кількості організацій та форм їхньої взаємодії застосування принципу рівності щодо організацій дозволило б структурувати відносини між ними.

Отже, на нашу думку, держави та міжнародні організації є функціональними утвореннями, що діють на основі принципу функціональності і його не можна використовувати для обґрунтування «особливої» міжнародної правосуб’єктності у межах реалізації принципів міжнародного приватного права. Зважаючи на це, наголос на відмінностях у їхній правосуб’єктності, коли стверджується, що у правосуб’єктність держав чи організацій є вторинною чи функціональною насправді є приховуванням факту первинних функцій цих суб’єктів.

Об’єднання в родину, рід, громаду, поселення, місто, корпорацію, стан, державу, союз держав, міжнародну організацію є постійним пошуком людиною нових ефективніших форм самовираження, задоволення своїх потреб, тобто державне утворення є утворенням громадян.

Усвідомлення цього у ХХ столітті дозволяло вченим погоджуватися, що держава, можливо, і є найдосконалішою формою організації та при цьому: «Людина внаслідок різноманітності переслідуваних нею цілей водночас є членом найрізноманітніших союзів, а ці останні в свою чергу приходять у відношення між собою і також організуються у вищі одиниці або входять до них як частина та ціле» [23, c. 124].

Для доведення зворотного міжнародне право було покладене у прокрустове ложе держави. За влучним висловом В. Грабаря, «відносна службова роль держави була забута… і держава була уподібнена у своєму абсолютному значенні людській особистості». Історія міжнародного права тепер розпочиналася з появи держави, його розвиток визначали держави, його доля залежала від них.

Але друга половина ХХ та початок ХХ століття продемонстрували протилежне. Досвід ЄС ставить під сумнів і тезу про оптимальність держави для здійснення управління. З розвитком нових форм суспільного життя стає дедалі очевидним, що держава є принаймні не первинним, а черговим суб’єктом міжнародного права. Відповідно, вторинність держави стає не менш очевидною, ніж вторинність міжнародної організації.

Ідеалом філософії міжнародного права ХХ століття було гармонійне поєднання суб’єктивного (людина, держава) та об’єктивного (союз) начал. На шляху його досягнення постала перешкода, яку філософія подолати була нездатна, – культ особи. «Культ державного фетишизму та поклоніння кумиру у формі держави як певній живій істоті», культ організації та культ людини почергово намагалися виконати месіанську роль в історії й цим послідовно прирікали гармонію. Руйнування культу особи виявилося складною і довготривалою справою навіть для тих, хто має бути у цьому безпосередньо зацікавлений.

До того ж часу, поки цього не буде зроблено, уявлення про міжнародну правосуб’єктність людини, держави та організації не відповідатимуть природі та завданням міжнародного права. З метою подолання цієї системної проблеми філософія міжнародного права початку ХХ століття вже зробила суттєвий крок вперед. Вона справедливо не розглядає ані людину, ані державу, ані організацію як панацею від усіх міжнародних хвороб, а лише визнає за ними певні заслуги. Вони з абсолютних перетворюються на відносні категорії.  Схоже, що саме таке вирівнювання є позитивною перспективою міжнародного права в цілому та розвитку інституту міжнародної правосуб’єктності, зокрема.

Ввважають, що поняття суб’єкта міжнародного права і суб’єкта правовідносин, володіють певними особливостями у підході до визначення загальних чинників формування критеріїв визначення. Свого часу відомий римський юрист Ульпіан стверджував, що право поділяється на публічне і приватне, які в свою чергу мають поділ за предметом регулювання. У континентальній сім’ї права існує поділ права за предметом регулювання на галузі. Як відомо, кожна галузь права має свою сферу регулювання соціального життя, в якому оперують представники соціально-політичних, фінансово-економічних, військових, ділових кіл та інших верств населення суспільства.  Крім власного предмета, відмінного від інших, кожна галузь права має також загальні та власні відомчі методи правового регулювання. Проте головним елементом у структурі кожній галузь права залишаються власні суб’єкти права (творці правових принципів і норм) і суб’єкти правовідносин (учасники, які лише користуються напрацьованими правовими принципами і нормами та не мають права бути їх творцями). Міжнародне приватне право, залишаючись по суті галуззю національного права, пов’язане із соціальним явищем, котре поєднує одночасно елементи внутрінаціонального і міжнародного життя, маючи при цьому аспект приватності. Урегульованість або не урегульованість питань у приватноправовій сфері значно впливає на розвиток міжнародно-правових відносин владних суб’єктів міжнародного публічного права.

Міжнародна равосуб’єктність визначається через юридичну природу МПрП, яка обґрунтована в декілької доктринальних концепціях:

Представники цивілістичної концепції стверджують, що МПрП є частиною національного права конкретної держави (зазначена доктрина є панівною в наукових і фахових колах України).

Інші вважають МПрП підгалуззю міжнародного публічного права, зокрема, міжнародного економічного права.

Прибічники полісистемної концепції розглядають МПрП як результат поєднання перших двох підходів. Йдеться про подвійний характер принципів і норм МПрП: і національний, і міжнародний.

Компетенцією МПрП є сфера відносин, насамперед, цивільно-правового характеру в широкому їх розумінні, які виникають в умовах міжнародного життя у широкому значенні.

Так, у сфері публічного права регулюються відносини владних і невладних осіб або груп осіб, з одного боку, та держави як суверена чи її окремих органів – з іншого, як, до речі, і відносини цих органів поміж собою. В. В. Гаврилов вважає, що зазначені відносини передбачають наявність владних повноважень, щонайменше, в однієї зі сторін, і «вертикальний» характер взаємодії між ними [24]. У сфері приватного права, навпаки, регулюються відносини між невладними суб’єктами, тобто між фізичними особами, між юридичними особами та між першою і другою категоріями осіб. Необхідно ще раз наголосити – у цьому випадку суб’єкти правовідносин не мають владних повноважень стосовно один до одного. Відповідно до вимог цивільного права вони є рівними між собою. МПрП «регулює певну специфічну частину міжнародних відносин – таку, в якій сторони не підпорядковані одна одній і жодна з них не виступає як суб’єкт влади, тобто міжнародні відносини невладного,  приватного, особистісного і корпоративного характеру.

У цьому терміні, по-перше, містяться характерні риси таких відносин, як міжнародних і, по-друге, визначена їх специфічна диференціація (differentia specified), котра відрізняє їх від всіх інших категорій міжнародних відносин. На нашу думку, у даному контексті вбачається відмінність як від міждержавних, тобто міжвладних відносин, так і від міжнародних неміждержавних відносин владного характеру (наприклад, відносин з приводу оподаткування іноземних фізичних і юридичних осіб, надання віз іноземцям і т. ін.)» [25, с. 23]. По суті предмет регулювання МПрП становлять відносини, які виходять за межі території однієї держави і одного національного правопорядку.

Проблема визначення правосуб’єктності в межах національного законодавства не породжує проблем, оскільки юридичні та фізичні особи прямо визнають впливовість та відмежування держави як відокремленого регулятора. У межах реалізації міжнародних відносин ситуація є спірною. У даному контексті слід зважати на те, що держава є носієм законодавчих актів окремих територій, в межах яких діють юридичні чи фізичні особи. У контексті глобалізації поняття обмеженої дії законів як такої не існує. Адже, незважаючи на спільність поставлених проблем та методів їхнього вирішення, від міжнародного права завжди вимагали такого результату, який би, насамперед, відповідав національним інтересам окремих держав, що мають визначати справедливий порядок господарювання, існування.

Отже, як бачимо, міжнародне законодавство у контексті визначення структурних елементів, тобто суб’єктів, є дискусійним, оскільки у будь-якому випадку держава відіграє ключову роль в рамках реалізації особливого права, в рамках якого загальні правові методи не застосовуються. За таких умов розвиток інституту міжнародної правосуб’єктності завжди визначали два діалектичні прагнення. Чинні суб’єкти міжнародного права усіляко обмежували можливості появи нових суб’єктів. Потенційні суб’єкти обстоювали диверсифікацію суб’єктів міжнародного права.

Перший крок у формулюванні поняття «міжнародна правосуб’єктність» було зроблено Г. В. фон Лейбніцом. Автор теорії монад розробив поняття міжнародної правосуб’єктності з метою обґрунтування правового статусу середніх німецьких князів на противагу загальновизнаному статусу Людовика V та мператора Священної Римської імперії для забезпечення балансу суб’єктів права та справедливості у Європі. У Codex Juris Gentium Diplomaticus ним зазначалося: «Той є особою у міжнародному праві, хто представляє публічну свободу так, що він не є суб’єктом опіки або влади когось іншого, але сам по собі має владу війни та союзів… Якщо тоді його влада є достатньо всеосяж- ною, домовлено називати його владарем і його будуть називати сувереном або суверенною владою… Тих відносять до суверенних властей… хто може розраховувати на достатню свободу та владу здійснювати певний вплив у міжнародних справах через армії або договори» [28].

Дана цитата змушує виділити наступні елементи:

– для розвитку міжнародного права – визначення суверена не як держави, а як особи, абстрактного суб’єкта, наділеного певними здатностями (міжнародною правосуб’єктністю), тобто прирівнювання держави до статусу юридичної особи;

– для розвитку інституту міжнародної правосуб’єктності – визнання ключовим його елементом свободи особи, з якої безпосередньо випливає здатність особи;

– для розвитку тієї частини цього інституту, яка стосується участі суб’єкта у міжнародних організаціях, по-перше, згадка про владу на участь у союзі нарівні з участю у війні, як основних характеристик суб’єкта права, по-друге, пов’язування союзів з договорами і, по-третє, розуміння того, що не тільки держава може бути учасницею союзу. У цьому ж контексті на противагу конфедерації держав їхній союз Лейбніц вважав новою цивільною особою з правами, відмінними від прав його членів.

На нашу думку, дане визначення було надзвичайно прогресивним для того часу, але абсолютно віддзеркалювало рівень розвитку міжнародного права, взаємодії міждержавних відносин. Фактично, у даному контексті Лейбніц натякає на те, що суб’єктом міжнародної правосуб’єктності є той, хто володіє зброєю.

Лейбніцом висловлювалась думку, що для абсолютної більшості його сучасників при визначенні їхніх позицій «жоден прецедент не мав цінності, якщо він не був підтверджений якимось римським або грецьким поетом чи оратором». Для переосмислення інституту міжнародної правосуб’єктності амбітний вчений застосував геніально простий підхід – «поставив факт на противагу теорії».

За подібних обставин у ХХ столітті Е. де Ваттель після нетривалого перебування на дипломатичній службі застосував такий самий підхід, коли у визначенні міжнародної правосуб’єктності «суверенну особу» змінив на «суверенну державу». Подібні трактування призвели до структурних і принципових змін у розвитку даного інституту. Держава на довгі роки стала єдиним одноосібним суб’єктом міжнародного права з усіма відповідними наслідками. Сформульовані двома видатними вченими підходи обумовили увесь подальший розвиток цієї галузі знання.

На початку ХХ століття теорією міжнародного права було запропоновано два ключових погляди на інститут міжнародної правосуб’єктності. Відповідно до першого вона полягає у певних правах та обов’язках. Однак прагнення вчених та законодавців чітко визначити зміст такої правосуб’єктності продемонструвало неможливість обмежити його певним переліком прав та обов’язків. Недаремно з численних спроб їхньої позитивної кодифікації лише одна увінчалася успіхом на регіональному рівні. Власне відсутність обмежень дозволила також додати до складу міжнародної правосуб’єктності такі елементи як легітимність створення суб’єкта, наявність у нього міжнародної договірної правоздатності. Стверджувалося також, що «міжнародна правосуб’єктність – це діяльність суб’єкта міжнародного права у його сфері».

Ключове твердження даного підходу про кількість прав та обов’язків стало обґрунтуванням тверджень про те, що суб’єкти права можуть бути однаковими, але все ж не рівними. Безумовно, спроби побудови юридичної ієрархії держав в залежності від кількості їхніх прав та обов’язків, розміру та могутності носять історично далеку природу міждержавних відносин. Фактично лише утвердження принципу суверенної рівності держав після схвалення Статуту ООН формально поклало край даній практиці.

Та навіть наприкінці ХХ століття норма про рівність держав потребувала обґрунтування, зокрема шляхом використання аргументу про те, що «не існує диференціації у статусі, а існують диференційовані режими здійснення міжнародних прав і обов’язків держав». Проте саме після створення міжнародних організацій така логіка була за аналогією використана для обґрунтування наявності різних за природою суб’єктів міжнародного права, передусім, держав та організацій. Тож ще одним результатом застосування цього підходу є виникнення теорій про «особливих», «специфічних», «функціональних», «похідних» суб’єктів міжнародного права.

Ще одним наріжним каменем стало питанням розуміння інституту міжнародної правосуб’єктності, ускладнення проведення відмінності між нею і міжнародно-правовим статусом та визначення їхнього співвідношення. Наприклад, до структури загального статусу Г. Курдюков включив основні права і обов’язки, правоздатність, дієздатність, привілеї та імунітети, гарантії, міжнародно-правовий захист статусу, а до індивідуального – суб’єктивні права і обов’язки, які виникають в ході участі у правовідносинах [29].

Прагнення обґрунтувати міжнародну правосуб’єктність не тільки держав, а також міжурядових та громадських організацій, націй, що борються за свою незалежність, людей обумовило і ототожнення Т. Нєшатаєвою правового статусу з обсягом правоздатності суб’єкта. Така позиція привела її до висновку, що поняття правового статусу не може закладатись в основу його міжнародної правосуб’єктності. Із даним змістом погоджується А. Касессе, який загалом не розмежовує терміни, що позначають міжнародну правосуб’єктність та правовий статус. Проте він зазначає, що «на відміну від держав усі інші суб’єкти володіють обмеженою правоздатністю» [30].

Підсумовуючи, у викладі прихильників цього погляду міжнародна правосуб’єктність матеріальна і відносна, оскільки полягає у конкретних правах та обов’язках, кількість яких свідчить про більший або менший рівень правосуб’єктності. Їхня ж відсутність перетворює даний інститут на абстрактний і нефункціональний. Недоліком підходу можна вважати невичерпність юридичного змісту інституту правосуб’єктності, а отже його відкритість до різних тлумачень, зокрема у «національних інтересах» [31].

Другий підхід поділяють вчені, переконані, що міжнародна правосуб’єктність – це лише юридична властивість, яка передбачає можливості суб’єкта мати права та їх реалізовувати, а не самі права. При цьому справедливо наголошують, що правосуб’єктність полягає у здатності суб’єкта брати участь у правовідносинах, незалежно від його реальної участі в них, а отже, «обсяг реалізації міжнародної правосуб’єктності не є критерієм для визнання правосуб’єктності». Слушною видається і позиція Л. Ануфрієвої, яка зазначила, що «здатність мати міжнародни права та обов’язки завжди відрізняється від реального, фактичного володіння ними на підставі вступу у правовідносини». Визнання за міжнародною правосуб’єктністю статусу юридичної властивості одразу вказує на те, що конкретні права та обов’язки суб’єкта належать до іншої категорії, а саме – до міжнародно-правового статусу. Показовою у цьому плані є теза В. Буткевича про те, що: «Для суб’єкта міжнародного права важлива не лише здатність володіти правами та обов’язками, а й реалізовувати свій міжнародно- правовий статус, який крім прав та обов’язків містить свободи суб’єкта, його законні інтереси тощо».

Радикальніша течія цього напряму представлена науковим доробком Ф. Савіньї, Р. Єринга, Г. Кельзена та Я. Клабберса. Вони вважають правосуб’єктність політично заангажованим інститутом, «виключно формальною концепцією», «евристичною конструкцією» та «нормативно пустою категорією, оскільки ані права ані обов’язки не випливають автоматично з надання правосуб’єктності» [32].

Таким чином, загалом другий підхід розглядає міжнародну правосуб’єктність як абстракцію, яка не кваліфікує суб’єкта і нічого не говорить про його матеріальне наповнення. Останнє відображене у міжнародно-правовому статусі та положенні. Недоліком підходу є відсутність більш-менш чітких критеріїв підтвердження наявності у суб’єкта відповідних «здатностей» суб’єкта права. На національному рівні це питання вже усталено вирішується шляхом прийняття рішення компетентного органу (зазвичай, законодавця або суду). За відсутності таких міжнародних органів аналогічна міжнародно-правова проблема нерідко набуває особливої гостроти.

Безперечною перевагою підходу є концептуальність. Лаконічне визначення Г. Кельзена: «Суб’єкт права – це персоніфікована єдність юридичних норм» може бути застосоване до будь-якого суб’єкта. За його допомогою можна, наприклад, стверджувати, що людина – це персоніфікована єдність атомів, держава – персоніфікована єдність людей, а міжнародна організація – персоніфікована єдність (держав) членів тощо. Вартим уваги є і те, що саме цей підхід найбільше відповідає історично первинній позиції Лейбніца. Зрештою, вирішальне значення для розвитку міжнародного права має досягнення згоди стосовно міжнародної правосуб’єктності людини, держави та міжнародної організації, визначення їхніх міжнародно-правових статусів та зв’язку між ними.

Прагнення фізичної особи отримати статус суб’єкта міжнародного права є цілком природною рефлексією на багаторічну узурпацію цього статусу державами. Пам’ятаючи, що людина створила державу заради задоволення своїх інтересів, та усвідомивши, що інтереси держави і людини не завжди збігаються, зусилля на цьому напрямку розглядаються як відновлення справедливості.

Обгрунтовані на  позиції Лейбніца теорії Дж. Брірлі, Ж. Сселя, Г. Кельзена та Г. Лаутерпахта стали концептуальною основою фомулювання поняття про уявлення міжнародної правосуб’єктності. У аналізі відносин того часу можна виокремити твердження про те, що держава взагалі визначалась провідним та чи не єдиним суб’єктом права взагалі. Проте, згодом невдоволення мас та їх настрої щодо формування течій свободи особистості невідворотньо сприяли зміні уявлення про суб’єктів міжнародних відносин. Саме непокора та посилення свідомості поставили людину у центр міжнародно-правової теорії і цим визначили напрям розвитку міжнародного права. Досягнутий результат цілком справедливо відображений у назві, яку Елізабет Ніжман дала розділу своєї роботи з дослідженням поглядів вчених: «Демістифікація міжнародної правосуб’єктності» [33].

У позитивному праві ящик Пандори було розкрито, коли Нюрнберзький трибунал постановив: «Злочини проти міжнародного права вчиняються людьми, а не абстрактними особами, і положення міжнародного права можуть бути реалізовані лише шляхом покарання людей, які вчиняють такі злочини».

Для міжнародних організацій цей вимір розвитку міжнародного права є неоднозначним. З одного боку, вони відіграли ключову роль у позитивізації згаданих ідей. Зокрема, міжнародні організації із захисту прав людини виходять у своїй діяльності з постулатів згаданих вчених, а погляди Г. Лаутерпахта були прямо реалізовані у практиці ООН під час опрацювання питання статусу організацій як суб’єктів міжнародного права.

З іншого боку, необхідність захисту прав людини доповнила діяльність міжнародних організацій новим змістом і підвищила їхню актуальність для міжнародного співтовариства. Так, наприклад, на думку Папи Римського Бенедикта V, роль міжнародних об’єктів «як захисників основних прав людини та народів, є основним виправданням самого їхнього існування та діяльності». Водночас, і це є третій важливий напрям, ці ж ідеї розхитують позиції організацій [35].

На початку ХХ століття Р. Єрингом пропонувалося застосовувати до кожної людини слова Людовика ХV: «Я є держава!». Прагнення людини за допомогою утвердження своїх прав піднестися до рівня держави вбачалося шляхом деабсолютизації останньої. Після завершення Першої світової війни те ж саме спробували зробити організації. Проте, на мою думку, варто було б врахувати, що абсолютизм держави має невідворотньо змінити абсолютизм людини або організації. Століттям пізніше А. Карті точно виокремлює основний напрямок розвитку ситуації: «…поставити права людини у центр міжнародного права означає повністю відійти від самої суті проблеми, за якою виникала суперечність у міжнародному праві, а саме – як та чому співвідносяться колективні особи у міжнародному суспільстві. …уся сучасна будівля міжнародного права, тенденція до так званого глобального конституціоналізму та верховенства індивідуальних прав людини ґрунтується на демонізації життя у колективі та товаристві на користь абсолютизації автономії індивідуальної особи, чий сакральний характер полягає саме у тому факті, що він залишається повністю захищеним від прискіпливого розгляду. У такий спосіб міжнародне право невірно розуміє себе і, отже, наразі відчужується від себе» [28].

Простий тест – заміна у цитаті «прав людини» на «державу» або «міжнародну організацію» – підтвердить сказане. Та загалом думка вченого найповніше демонструє, що інституалізація та гуманітаризація міжнародних відносин можуть не тільки взаємодоповнювати, а й заперечувати одна одну. Проблема полягає в тому, що протистояння між двома індивідуальними особами деномінує значення альтернативи колективних осіб. В результаті ставиться під сумнів існування міжнародної організації як суб’єкта міжнародного права. Показово, що організації вже переживали подібне, але у іншому вимірі під час свого становлення.

Одним з найгірших часів для розвитку ідеї міжнародної організації став пік державної лихоманки у формі сприйняття держави як особи. 1860 року В. Незабитовський тонко відчув згубні наслідки цього, коли констатував основну закономірність еволюції міжнародних відносин з ХV до ХХ століть: «думка про державу як особу скерувала до роз’єднання держав замість того, щоб зв’язати їх міцним союзом».

За три роки Д. Каченовський довершив цю тезу, так висловившись про держави: «…лише під гнітом нагальних інтересів та потреб вони серйозно замислюються про підтримку зовнішніх зв’язків і готові принести для цього жертви». Дійсно, за такого підходу особа держави поглинає особу людини та й будь-яку іншу особу, держава набуває риси речі в собі, ящик Пандори зачиняється і стає очевидним, що національним інтересам відповідає участь у міжнародних відносинах з дуже обмеженої проблематики [36, c. 240].

Організації з адміністративно-технічних питань стають оптимальними, нешкідливими та наочним доказом-оманою активної участі держави у міжнародному житті. Порушення ж будь-якого іншого, небажаного аспекту, навіть адміністративних питань, негайно стає підставою для кризи у відносинах та погроз щодо виходу з організації. За таких обставин правосуб’єктність міжнародних організацій вже має вигляд майже рудимента. Водночас слід також згадати, що в середині ХХ століття в історії організацій був й інший, нехай і нетривалий етап, коли держави і народи звели їх на престол справедливості.

Наразі міжнародна організація залишається затиснутою між двома особами – державою та людиною. Остаточне верховенство однієї з них призведе як не до занепаду, то до зменшення нагальності організацій та звуження уявлень про її міжнародну правосуб’єктність. Натомість саме складний і багатовимірний процес встановлення такого верховенства, створення стримань та противаг забезпечує певний рівень легалізації та легітимізації статусу міжнародної організації.

Очевидно, що цей процес не допускає теоретичного дозрівання та повноцінного нормативного оформлення концепції правосуб’єктності організацій. Та, зрештою, ідея міжнародної організації є цікавою людям і державам саме в межах такого підходу доти, поки організації можуть бути одночасно використані в інтересах обох осіб. Люди очікують від міжнародних організацій обмеження свавілля держав – процедури та зобов’язання, взяті в межах організацій, сковують поривання держав, які можуть призвести до порушення прав людини,і сприяють розвитку механізмів їх захисту.Держави потребують внутрішньої та міжнародної легітимності і охоче беруть участь у контрольованих ними ж Ради з прав людини ООН, Ради Європи тощо.

З метою подолання цих негативних для міжнародних організацій і міжнародного співтовариства тенденцій вже лунають перші заклики до роз- витку самостійної філософії «персоналізму товариства», але міжнародно- правові реалії негайно вимагають практичної відповіді на це питання. Навчені гірким досвідом, вчені намагаються вирвати міжнародні організації з контексту особистісного міжнародного права та обґрунтувати їхню правосуб’єктність через призму відносин, а не особи. Зміцнюється також розуміння того, що правосуб’єктність фізичної особи, міжнародної організації не може бути побудована за аналогією до держави.

Будь-яке фактичне приватне відношення завжди виникає, формується та існує в межах конкретного правопорядку, тобто – в межах юрисдикції тієї чи іншої держави. Міжнародним же воно стає внаслідок вторгнення у це відношення іноземного елементу як носія іншого іноземного правопорядку. Завдяки цьому вторгненню зазначений національний правопорядок отримує юридичний зв’язок з іншим правопорядком, юрисдикцією іншої держави. Таким чином щонайменше два правопорядки стають зацікавленими (одночасно претендують) врегулювати одне й те ж фактичне відношення. Безумовно, кожний з цих правопорядків може по-своєму врегульовувати це відношення. Проте в такому випадку, ймовірність якого не є великою. Інша зацікавлена держава ніколи не визнає і не виконає рішення іноземного суду саме тому, що існує по одній і тій самій справі рішення її власного суду, внаслідок чого ситуація стає безвихідною.

У випадку колізій правопорядків йдеться тільки про можливе (проте – необов’язкове) врегулювання реально існуючого відношення саме засобами, передбаченими в системі іншого іноземного правового порядку, а не про підпорядкованість цього відношення іноземному закону або іноземному праву взагалі, це не однопорядкові елементи. До колізій, з якими має справу МПрП, належать, головним чином, так звані «просторові правові колізії», котрі виникають у міжнародному житті внаслідок дії законів у просторі, коли засобом вирішення колізії є надання певній нормі того чи іншого правопорядку якості «екстериторіальності».

«Переростання» цивільно-правового спору у міжнародний конфлікт є явище, з політичної і правової точки зору, аномальне. Саме задля того і винайдено МПрП, аби усунути можливість переростання існуючої між певними правовими системами колізії у конфлікт між відповідними правопорядками. Це є головною метою МПрП, котра породжує відповідні завдання для її досягнення. Так, зазначене здійснюється шляхом розробки, так би мовити «мирних засобів» вирішення зазначеного протиріччя, які стають прийнятними для кожного з правопорядків, які у такому вирішенні зацікавлені. Підставою для зазначеного вирішення є принцип взаємності, завдяки якому норми, що створюються для регулювання транснаціональних приватних відносин однією з держав у односторонньому порядку, визнаються іншими державами (чи іншою державою)».

Наведене дає можливість зрозуміти, що національне приватне право стає міжнародним у тому сенсі, що воно покликано створити правила, за якими з двох правопорядків, які перебувають у колізії, обирається один, який обома цими правопорядками визнається компетентним на врегулювання відповідного відношення.

Таким чином, термін «міжнародне» у словосполученні «міжнародне приватне право» позначає ситуацію, коли фактичний склад певних відносин виходить за межі якогось одного правопорядку, отримуючи таким чином рису «транснаціональності», що є притаманною для міжнародного суспільного життя. Але зазначені відносини не є міжнародними за своєю суттю тому, що вони здійснюються суб’єктами, які за своїм статусом не репрезентують народ або державу, не діють від їх імені або за їх дорученням. Хоча вони і є носіями ознак частини народу, держави, національного правопорядку, проте, діють від власного імені для задоволення власних (фізичні особи) або корпоративних (юридичні особи) потреб та інтересів. У реальних відносинах, котрі мають місце у сфері МПрП, з’являється так званий «іноземний елемент», який являє собою «похідну від іншої правової системи сутність, котра надає цьому майновому, особистому немайновому, сімейному, трудовому, господарському або процесуальному відношенню якісно нове соціальне забарвлення, яке знаходить прояв у взаємозв’язку зазначеного відношення із зовнішнім світом.

У зв’язку з цим у сучасній доктрині наголошується, що в сфері МПрП юридичний пріоритет належить волі суб’єктів, що домовляються, внаслідок чого регулювання їх взаємних відносин має децентралізований характер і будується на засадах рівності суб’єктів один до одного. Інакше кажучи, у сфері публічного права на свободу людини діяти на свій вільний розсуд накладаються обмеження, обумовлені забезпеченням реалізації  інтересів інших осіб або, у загальному формулюванні – на користь суспільства. Уособленням цього, за переважною точкою зору, виступає встановлена у цьому суспільстві влада. У сфері ж приватного права фізичні та юридичні особи самі встановлюють правила, за якими вони будують стосунки між собою, а держава (або її органи) втручається, як правило, в ці відносини лише тоді, коли зазначені правила або владні приписи їх здійснення порушуються. Саме з цього й випливає, що перше (тобто публічне право) є сферою влади і підкорення, тоді як друге (приватне право) – це сфера свободи і особистої ініціативи.

Специфікою правовідносин, що досліджуються, є наявність «іноземного елементу». Таким чином, важливою категорією для МПрП є також поняття іноземного елементу. Під цим терміном розуміється правовий феномен, котрий належить до іншої національної правової системи. Під «іноземним елементом» розуміють:

  • за суб’єктивною ознакою – суб’єкт, який має іноземну належність (громадянство, місце проживання – щодо фізичних осіб;
  • «національність», місце дислокації, місце реєстрації або місце постійного виконання робіт – щодо юридичних осіб);
  • за об’єктивною стороною – об’єкт (майнова і немайнова власність, певна річ), який знаходиться на території іноземної держави;
  • юридичний факт, котрий мав або має місце за кордоном, тобто на території іноземної держави та у сфері юрисдикції іноземного правопорядку.

Сферою регулювання МПрП є правові питання відносин між невладними фізичними та юридичними особами: громадянами і організаціями, які виникають в сфері соціального життя суспільств на території іноземних держав і в сфері юрисдикції іноземного правопорядку. Таким чином, одним із головних чинників у цих правовідносинах є носії іноземного правопорядку (суб’єкти – фізичні та юридичні особи; об’єкти –  майнова і немайнова власність, речі; юридичний факт за кордоном, який юридично відбивається на статусі, правах і обов’язках носіїв іноземного правопорядку). Зазначені відносини є різними за характером і за змістом.

Є три групи правовідносин, врегульованих нормами МПрП, а саме:

  • виникають у сфері міжнародних відносин;
  • виходять за межі однієї країни;
  • суб’єктами цих відносин мають бути, з одного боку, вітчизняні та іноземні фізичні або юридичні особи.

Цивільними правовідносинами, ускладненими іноземним елементом, є такі, де іноземним елементом:

  • суб’єкт (фізична чи юридична особи), а іноді держава, за її згодою прирівняна до критеріїв суб’єкта цивільних правовідносин;
  • об’єкт (предмет);
  • укладення здійснюється на рівні юридичного факту (громадянин України помер закордоном, залишився спадок).

МПрП України поширює свою регулятивну і правозастосовну компетенцію на  п’ять основних різновидів правовідносин, котрі у свою чергу поділяються на:

п’ять цивільно-правових різновидів;

чотири, які складають господарську (зокрема підприємницьку) діяльність;

два різновиди, пов’язаних з цивільно-правовими і господарськими відносинами, а також на:

відносини адміністративно-правового характеру і деліктно-правової відповідальності  у сфері державного управління.

А саме: цивільні правовідносини (цивільно-правові відносини), ускладнені іноземним елементом, які регулюються МПрП — цивільним правом в міжнародному аспекті, складаються із:

особисті немайнові та майнові правовідносини фізичної особи;

правовідносини власності;

шлюбно-сімейні правовідносини;

спадкові правовідносини;

зобов’язальні правовідносин.

Господарські відносини, ускладнені іноземним елементом, у сфері неприбуткової і прибуткової (підприємницької) діяльності:

виробництва товару на продаж з метою отримання прибутку;

комерційна (торгівельна) діяльність – купівля-продаж товару з метою одержання прибутку;

надання послуг з метою отримання прибутку;

виконання певних робіт з метою отримання прибутку.

Трудові відносини за участю іноземців. Трудове право має елементи публічного і приватного права. Приватні (контракти), публічні (вихідні дні) і т. ін.

Відносини у сфері соціального забезпечення мають як і трудові відносини подвійний характер – публічного і приватного права.

Адміністративно-правові  і відносини деліктної відповідальності мають як і трудові та відносини у сфері соціального забезпечення елементи публічного і приватного права (прикордонний: в’їзду-виїзду, митний, санітарно-екологічний і епідеміологічний, контроль дорожнього руху, режим перебування і пересування іноземців національною територією, відповідальність з адміністративні правопорушення і кримінальні злочини тощо).

Серед суб’єктів міжнародного приватного права важливе місце у правовідносинах посідають фізичні особи. За визначенням З. В. Родоської, закони та наука іноземних держав віддавна називають громадян «фізичними особами», тобто такими, які існують реально, фізично, як видтвір природи, на відміну від юридичних осіб, які вважаються втвором закону. Фізичні особи становлять найчиленну групу учасників цивільних правовідносин [33]. Щоб фізична особа мала право стати учасником правовідносин взагалі та відносин у сфері міжнародного приватного права, поряд з іншими критеріями суб’кта фізична особа повинна мати правосуб’єктність, котрою якраз і позначається здатність її стати учасником цивільних відносин і творцем відповідних принципів і норм.

Отже, на нашу думку, незалежно від того визначається міжнародна правосуб’єктність міжнародного приватного чи публічного права, питання визначення учасників не є дискуйним, оскільки перелік останніх є вичерпним. Проте ключовим є твердження про те, що держава в контексті виконання її функцій в тих чи інших умовах є базовою чи другорядною по відношенню до інших. Але факт того, що суверен є безперечним суб’єктом як публічного, так і приватного права є безспірним. У котексті приватного права об’єктом нашого дослідження виступають транснаціональні корпорації, які наділені міжнародною правосуб’єктністю як юридичні особи.

1.2. Сутність та правова природа ТНК

У ч. 2 ст. 119 Господарського кодексу України (далі – ГК України) закріплено, що господарське об’єднання – об’єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об’єднали свою господарську діяльність [37]. Згідно ч. 1 ст. 120 ГК України, господарські об’єднання  утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші об’єднання підприємств, передбачені законом. Беззаперечно, можна констатувати те, що за своє природою корпорація має бути однією з організаційно-правових форм об’єднань підприємств.

Законодавчо закріплене визначення корпорації визначено ч. 3 ст. 120 ГК України. Відповідно до вказаної норми, корпорацією визнається договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об’єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації [37]. Проте у чинному ГК України відсутнє поняття «транснаціональна корпорація». Це зумовило існування чималих дискусій серед вчених-економістів, вчених у сфері міжнародного приватного, міжнародного публічного та господарського права.

Аналіз спеціальної літератури дає можливість стверджувати, що в більшості випадків вчені та науковці присвячують увагу дослідженню ознак ТНК та наводять різні підходи щодо закріплення дефініції вказаного господарського об’єднання у вітчизняному законодавстві.

Тому спробуємо розглянути і проаналізувати існуючі дефініції та виділити найбільш істотні ознаки, притаманні ТНК.

Зокрема, на думку Літкевича В.С. ТНК потрібно вважати підприємством, що діє через свої структурні підрозділи – суб’єкти національного права різних держав – на території двох і більш країн, і яке, як економічно єдиний організм, знаходиться поза юрисдикцією окремої держави, або поза правовим контролем групи держав, або міждержавних організацій [40, с. 130]. У монографії за редакцією Д.Г. Лук’яненка зазначається, що ТНК – це, за визначенням ЮНКТАД, підприємство, яке об’єднує юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм і видів діяльності у двох і більше країнах та здійснює проведення взаємопов’язаної політики та стратегії завдяки одному чи кільком центрам прийняття рішень [41, с. 255]. Як бачимо, у наведених дефініціях ТНК розглядається як підприємство, що, на нашу думку, є недостатньо правильним з позиції вітчизняного законодавчого регулювання. По-перше, згідно ст. 62 ГК України, підприємство являється самостійним суб’єктом господарювання та не має у своєму складі інших юридичних осіб. По-друге, відповідно до ст. 120 ГК, корпорація є однією з організаційно-правових форм об’єднань підприємств. У свою чергу, об’єднання підприємств є господарською організацію, утвореною у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань і має статус юридичної особи [1]. Таким чином, керуючись вищенаведеними положеннями ГК України, ТНК слід розглядати саме як об’єднання підприємств (господарську організацію), а не як окреме підприємство.

І. Шкурат зазначає, що під транснаціональною корпорацією розуміється група підприємств, що функціонують у різних країнах (приймаючих), але контролюються штаб-квартирою, яка міститься в одній конкретній країні – країні базування. Головною ознакою ТНК є здійснення прямих закордонних інвестицій з країни базування в приймаючі країни [43, с. 103].

У свою чергу, у Конвенції «Про транснаціональні корпорації» від               6 березня 1998 року, яка ратифікована Законом України № 921 – XIV від 13 липня 1999 року із застереженнями [44], зазначено, що під поняттям «транснаціональна корпорація» розуміється юридична особа (сукупність юридичних осіб), яка:

а) має у власності, господарському віданні або оперативному управлінні відокремлене майно на території двох чи більше держав (Сторін Конвенції);

б) утворена юридичними особами двох і більше Сторін даної Конвенції;

в) зареєстрована в якості корпорації у відповідності до даної Конвенції. Більше того, у Конвенції передбачено,  що поняття «транснаціональна корпорація» включає в себе різноманітні транснаціональні структури, в тому числі фінансово-промислові групи, компанії, концерни, холдинги, спільні підприємства, акціонерні товариства з іноземною участю тощо. Як бачимо, навіть у вищенаведеній Конвенції відсутнє визначення поняття «транснаціональна корпорація», проте Сторони даної Конвенції розкривають правову природу ТНК, виходячи з наведення ознак останньої. На думку Фединяк Г.С., і з нею абсолютно можна погодитись, поняття ТНК, яке наводиться у зазначеному акті, якщо і має право на існування у межах держав дії Конвенції, то воно не відображає сутності ТНК [45, с. 590].

У літературі зустрічається також твердження, що корпорація як форма підприємництва – це засноване на пайовій участі в капіталі об’єднання, юридичні права і зобов’язання якого відокремлені від прав і зобов’язань його учасників [46, с. 16]. Це пояснюється тим, що у ст. 45 ГК України, яка стосується питання  організаційних форм підприємництва, визначено, що підприємництво в Україні здійснюється у будь-яких організаційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця.  А тому корпорацію можна розглядати також як окрему організаційну форму підприємництва.

Правову природу ТНК можна визначити шляхом розгляду істотних ознак, притаманних останній. Ними, зокрема, є:

1. ТНК є договірним об’єднанням двох або більше підприємств. В дане об’єднання можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об’єднання підприємств, утворені на території інших держав;

2. ТНК має статус юридичної особи;

3. Незважаючи на економічну єдність, ТНК характеризується формальною незалежністю юридичних осіб, які входять до її складу та які мають різну державну приналежність;

4. Транснаціональний характер діяльності, міжнародний склад капіталу;

5. Головне підприємство ТНК здійснює централізоване управління виробничою, торгівельною, фінансовою діяльністю підпорядкованих підприємств, які знаходяться у різних державах.

Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку, що ТНК – це об’єднання, що засноване на договірних засадах підпорядкування, об’єднання підприємств, яке утворюється на основі поєднання їх виробничих, наукових та комерційних інтересів з метою здійснення господарської діяльності для досягнення спільних економічних та соціальних результатів, при якому головне підприємство належить капіталу однієї держави, а підпорядковані підприємства знаходяться у різних без обмежень державах світу. Обмежень щодо вибору юрисдикцій в чинногому національному та міжнародному законодавстві не існує. На наше переконання, запропонована дефініція найбільш точно відображає поняття та правову природу ТНК.

1.3. Класифікація ТНК як суб’єктів міжнародного приватного права

Отже, сутність ТНК за нашими дослідженнями це  діяльність таких корпорацій, виробнича і торговельно-збутова діяльність яких не обмежується однією юрисдикцією, що зумовлено необхідністю використання об’єктивних тенденцій міжнародного поділу праці та які посилюють процеси інтернаціоналізації і глобалізації світу, що сприяють установленню нових схем у світовому розподілі праці.

Транснаціональними корпораціями контролюються комплекси виробництва чи обслуговування, які перебувають поза межами країни, у якій ці корпорації базуються, ім притаманно володіння необмежених мереж філій і відділень у різних країн і що займають провідне становище у виробництві й реалізації тієї чи іншої товару.

У зарубіжній літературі вирізняються такі ознаки транснаціональних корпорацій:

1. фірма реалізує свою продукцію більш, ніж в одній країні;

2. її підприємства міста і філії перебувають у двох і більше країнах;

3. її власники є резидентами різних країн.

Отже, ознаки транснаціональних корпорацій ставляться до сфери звернення, виробництва та власності.

Реально функціонуючим фірмам досить відповідати будь-якій з перелічених ознак, щоб набути якостей транснаціональної корпорації. Більшість великих компаній наділені всіма трьома ознаками одночасно.

Деякі фірми, які мають ознаками транснаціональних корпорацій, з’явилися досить давно. Однак у основному формування транснаціональних корпорацій належить до 60-х років сучасності, коли потужні копманії провідних країн світу розпочали переміщення капіталів з метою реалізації комерційних цілей, наприклад, переміщення виробництва з метою досягнення більш високих показників рентабельності діяльності. Їх виникненню також сприяв науково-технічний прошгрес. Поглиблення громадського поділу праці та впровадження нових технологій створювали необхідність та можливість просторового роз’єднання окремих технологічних процесів, а поява нових засобів транспорту та зв’язку сприяло досягненню цих можливостей. Єдиний процес виробництва став дробитися і розміщатися за принциапами урахування відмінностей у цінах національних факторів виробництва: капіталу, праці, технологій. У даному контексті слід говорити про просторову комерційну децентралізацію виробництва.

На першому етапі реалізації транснаціоналізації діяльності великих промислових фірм компанії інвестували, передусім, в сировинні галузі інших держав, і навіть створювали у яких власних розподільні й збутові підрозділи. Останнє було зумовлено як тим, що створення власних закордонних розподільних і збутових підрозділ вимагало значно менше обсягів інвестицій, ніж створення по закордонах виробничих підприємств, а й можливим негативним впливом нових виробничих потужностей на здатність підтримувати ефективний рівень завантаження потужностей на домашніх підприємствах фірми. Такий вплив виявлявся під час виробництва однаковою чи слабко диференційованої продукції.

Другий етап еволюції стратегії транснаціональних корпорацій пов’язують з посиленням ролі зарубіжних виробничих підрозділів транснаціональних корпорацій та інтеграції зарубіжних виробничих і збутових операцій.

На цьому етапі становлення ТНК як суб’єктів міжнародного права виробничі зарубіжні відділення спеціалізувалися здебільшого виробництві продукції, а її попередніх стадіях виробничого циклу здійснювалася материнськими фірмами. Посиленням диференціації попиту, а також інтеграційних процесів різних регіонах світу, виробничі філії транснаціональних корпорацій дедалі більше переорієнтовували виробництва продукції, відмінній від виробленої материнської фірмою, а збутові підрозділи – обслуговували новостворені регіональні ринки. На даному етапі стратегія транснаціональних корпорацій характеризується прагненням до утворення мереж внутрішньофірмових зв’язків регіонального, а то й глобального масштабу, у межах яких інтегруються наукові дослідження та розробки, матеріальне забезпечення, виробництво, розподіл і збут.

За організаційною структурою транснаціональні корпорації, зазвичай, утворюють багатогалузеві концерни. Головна або материнська компанія виступає оперативним штабом корпорації. На базі широкомасштабної спеціалізації і кооперування вона здійснює техніко-економічну політику й контроль над діяльністю закордонних компаній, філій.

Останнім часом у структурі транснаціональних корпорацій відбуваються істотні зміни, основні у тому числі пов’язані з здійсненням так званої комплексної стратегії. Стратегія транснаціональних корпорацій полягає в глобальному підході, який передбачає оптимізацію результату задля кожної окремої ланки та об’єднання на цілому. Комплексна стратегія залежить від децентралізації управління міжнародним концерном, а значний рівень підвищення ролі регіональних управлінських структур вимагає від останнього пошуку локальних управлінських рішень. Така політика реалізується завдяки досягненням успіхів та підвищення продуктивності техніки, поширення зв’язку та інформації, розвитку національних інтересів та міжнародних банків даних, комп’ютеризації. Вона дозволяє транснаціональним корпораціям координувати виробничу й фінансову діяльність зарубіжних філій і дочірніх фірм. Комплексна інтеграція у межах транснаціональних корпорацій потребує чіткого та комплексного підходу фо формування механізму організаційної структури, що відіграє ключову роль у створенні регіональних систем управління та новостворених організацій виробництва.

Регіональні системи управління транснаціональних корпорацій поділяються на три основні види:

-головні регіональні управління, яким притаманна відповідальність за операціну, фінансову та інвестиційну види діяльності концерну у відповідному регіоні. Вони наділені правами з координування й контролю діяльності всіх філій у відповідному регіоні (наприклад, головне регіональне управління американського концерну “Generalmotors” по координації діяльності філій в Азії, і Океанії розміщено у Сінгапурі);

-регіональні виробничі управління, що координують діяльність підприємств із лінії руху продукту, тобто відповідного виробничого ланцюга. Такі управління вимагають забезпечення ефективної діяльності відповідних підприємств, безперебійного функціонування технологічного ланцюжка, підпорядковані безпосередньо головному регіонального управління концерну. Вони націлені в розвитку ефективних видів виробництв, нових моделей і товарів (наприклад, корпорація “Hewlett-Packard”);

-функціональні регіональні управління забезпечують специфічні види діяльності концерну: збут, постачання, обслуговування споживачів від незаконного продажу їм товару, науково-дослідні та дослідно-конструкторські праці та т.д.

Нині прийнято виділяти такі типи транснаціональних корпорацій:

-горизонтально інтегровані корпорації з підприємствами, які випускають більшу частину необхідного асортименту (мережу підприємств «FastFood»);

-вертикально інтегровані корпорації, об’єднувальні за одного власника й під єдиним контролем найважливіші сфери у виробництві з метою виробництва кінцевого продукту. Зокрема, у нафтовій промисловості видобуток сирої нафти часто імпортуються до країни, рафінування сировини відбувається у межах другої юрисдикції, а продаж кінцевих нафтопродуктів здійснюється третім юрисдикціям;

-диверсифіковані транснаціональні корпорації, які об’єднують підприємства з вертикальними та горизонтальними ознаками інтеграції. Типовим прикладом корпорації подібного типу є шведська корпорації Nestle, має 95% виробничих потужностей, зайнята ресторанним бізнесом, виробляє продукти харчування, реалізацією косметики, вин тощо. Кількість таких багатопрофільованих компаній у останні роки швидко зростає.

У міжнародному приватному праві прийнято розрізняти такі види ТНК:

1. національні компанії, трести, корпорації і та ін., що мають за кордоном численні філії, які є самостійними юридичними особами, тобто монополії, які є національними за структурою власності капіталу, але міжнародними за сферою своєї діяльності (японська фірма «Соні», американські корпорації «Майкрософт», «Ренк-Ксерокс» тощо).

2. міжнародні не тільки за сферою своєї економічної діяльності, а й за своїм капіталом (наприклад, англо-голландський концерн «Роял-Датч-Шелл» чи менш відомий «Данлоп-Піреллі»).

3. картелі й синдикати, об’єднання виробничого та науково-технічного характеру, які формально не визнані юридичними особами, зовні являючи собою просту сукупність самостійних юридичних осіб, хоча економічно вони керуються з одного центру.

ТНК будь-якого з цих типів використовують розгалужену мережу своїх підприємств у всьому світі з метою збільшення прибутку через проникнення на нові ринки збуту, зменшення податкового тиску і т. ін., використовуючи для цього особливості національного регулювання певних питань на свою користь. Тенденцією розвитку ТНК є поглиблення невідповідності між економічною сутністю та юридичною формою суб’єкта господарської діяльності, коли економічна єдність оформлюється за допомогою юридичної множинності. Тобто, хоча ТНК є цілісними утвореннями, вони не набувають генетичної правосуб’єктності ні за національним, ні за міжнародним правом. Тобто, питання визначення правосуб’єктності кожного з елементів ТНК є різнорідним та локально визначеним.

Відповідно до чинного законодавства України зі змісту Конвенції, ратифіковаої Законом України від 13.07.1999 р. під поняттям «транснаціональна корпорація» вважають юридичну особу, яка:

має у власності, господарському віданні або в оперативному управлінні відокремлене майно на територіях двох чи більше сторін;

створена юридичними особами двох чи більше сторін;

зареєстрована як корпорація згідно з цією Конвенцією.

Отже, класифікація ТНК як принципово важлива характеристика для розуміння сутності самих корпорацій має бути сформована як на національному, так і на міжнародному рівнях, з метою формулювання чіткого визначення такого явища в умовах сучасного стану нівелювання кордонами. Зазначимо, що перспективи даного напрямку у відповідний час були упущені на етапі становлення ТНК, тому на сучасному етапі, усвідомивши несправедливість розподілу та перерозподілу капіталів, що генеруються ТНК, відбувається визначення такої правосуб’єктності за окремими напрямками. Зокремиа, таким прикладом регулювання є «трансфертне ціноутворення» або принцип витягнутої руки, який є засобом обмеження несправедливого переміщення капіталів у міжнародному сенсі.

 

РОЗДІЛ 2. НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ТНК

2.1. Особливості взаємодії материнських та дочірних компаній

Як правило, материнська компанія співвідноситься за відношенням до своїх дочірніх і залежних товариств чотирма основними функціями, які пов’язані з особливостями діяльності зі створення вартості для акціонерів:

1) формування корпоративного бізнес-портфеля;

2) підвищення ефективності і віддачі від корпоративного портфеля;

3) управління вартістю та джерелами фінансування;

4) формування відносин із зовнішнім середовищем: державою, партнерами, клієнтами і т.д.

Для реалізації цих функцій необхідно здійснювати певні види діяльності. Як правило, в материнських компаніях подібним чином підходять до питань бізнес-планування та управління відносинами із зовнішніми сторонами. Однак, діяльність з формування бізнес-портфеля та підвищенню його віддачі знаходить найрізноманітніші форми в рамках різних моделей материнської компанії.

За результатами досліджень, здійснених компанією Маккінзі, а також досліджень інших фахівців можна виділити чотири загальні моделі корпоративних центрів. Розглядаючи ці моделі, слід пам’ятати, що вони являють собою лише умовні концептуальні схеми, що враховують “суть” того чи іншого підходу до організації діяльності материнської компанії.

У кожному окремому випадку важливу роль грають специфічні особливості, що впливають на основні функції, завдання та діяльність материнської компанії. Тому, як правило, описувані “у чистому вигляді” моделі необхідно адаптувати до конкретних ситуацій з урахуванням специфіки бізнесу та організаційної структури того чи іншого холдингу.

З однієї сторони знаходиться чистий холдинг, який складається з самостійних бізнес-одиниць, що мають вкрай слабкі зв’язки з материнською компанією. Опції материнської компанії в даній моделі полягають, перш за все, у фінансовому контролі шляхом контролю бізнес-планування, бюджетування, ретельного нагляду за формуванням прибутку і грошових потоків, а також використанні двох базових рішень: “наймають/звільняємо” при роботі з керівниками бізнес-одиниць та оцінки ефективності їх роботи.

При цьому материнська компанія не намагається координувати діяльність бізнес-одиниць або шукати синергетичні ефекти. З іншої сторони – оператор, який зазвичай розвиває тільки один напрямок бізнесу, але має кілька прибуткових підрозділів, які або працюють в різних регіонах, або виробляють різні товари.

У цих компаніях генеральний директор і працівники материнської компанії беруть найактивнішу участь у розробці стратегії, її поточної реалізації та координації тісно пов’язаних між собою видів діяльності. Наприклад, генеральний директор і головний офіс корпорації British Airways керують розвитком і координують діяльність як основного підрозділу пасажирських перевезень і бізнес-одиниць, що входять до нього, так і підрозділи вантажних перевезень.

ТНК із складними структурами стратегії формуються як на рівні видів бізнесу, так і на рівні корпорації у цілому. Найважливішими характеристиками сучасної стратегії формування конкурентних переваг є масштаб діяльності корпорації, який визначає вид її бізнесу, рівень взаємодії складових, який показує, що знаходиться в основі узгодження бізнес-одиниць корпорації між собою, та метод управління масштабом і взаємодією. Розширення масштабів діяльності ТНК відбувається за рахунок внутрішнього розвитку, шляхом злиття і поглинання інших структур та створення стратегічних альянсів.

В умовах глобалізації міжнародного бізнесу найбільш прийнятною стратегією є стратегія корпоративної диверсифікації, що виступає засобом отримання додаткової вигоди від синергії, яка виникає між видами бізнесу або між окремим бізнесом і корпоративною материнською структурою. Корпорація, яка обрала стратегію диверсифікації, не прагне до взаємодії між окремими видами бізнесу, а намагається створити синергічний ефект фінансового та управлінського характеру, що охоплює усі її бізнес-одиниці. При ефективному управлінні види бізнесу в рамках стратегії корпоративної диверсифікації поєднують гнучкість окремо функціонуючих структур з перевагами спільного використання фінансових ресурсів.

Дана стратегія є внутрішньо суперечливою і містить у собі як переваги, так і недоліки. До переваг стратегії диверсифікації відносяться отримання виключних можливостей для дії на динамічному ринку, забезпечення стабільного потоку фінансових надходжень, уникнення подвійного оподаткування за рахунок реінвестування прибутку корпорації у нові види бізнесу, отримання додаткових вигод та компенсація низького потенціалу зростання. Однак стратегія диверсифікації не завжди виступає дієвим засобом компенсації низького потенціалу зростання корпорації, забезпечує більш низькі витрати на капітал і генерує високу норму прибутку.

Варто також зазначити, що спільні підприємства, які передбачають використання капіталу, технології і ліцензій партнера, та придбання іноземними фірмами підприємств різних форм власності на території сусідніх країн є домінуючими видами стратегій по залученню новітніх технологій компаніями України, що прагнуть до розвитку.

Управління ТНК є потужним механізмом впливу на економічний розвиток країни, оскільки це дає змогу сконцентрувати значні матеріальні, фінансові та людські ресурси для подолання складних науково-технічних і виробничо-господарських проблем. Розвиток ТНК в Україні має сприяти зміні та вдосконаленню структури власності, мобілізації внутрішніх фінансових ресурсів і залученню зовнішніх інвестицій. Тобто в сучасних динамічних умовах досить важливим є управління дочірніми компаніями і керівництву материнських компаній потрібно більше уваги приділяти цьому питанню, оскільки саме від цього факту і залежить прибутковість усієї компанії загалом. Зазначимо, що у даному контексті позитивним є факт прийняття Україною плану дій щодо поглиблення співробітництва між Україною та Організацією економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) на 2013-2016 рр., відповідний меморандум між Урядом України та ОЕСР щодо поглиблення співробітництва був укладений 2 липня 2014 року [47].

Згідно з домовленностями, Укяд України має на меті привести у відповідність до модельної Конвенції ОЕСР всі діяюсі договори з тим, щоб попередити відтік капіталу України за кордон.

Отже, безумовно, посилення впливу та розширення діяльності ТНК з поширенням виробництва здебільшого в країнах, що розвиваються, зумовлюють необхідність створення нових правил регулювання взаємодії частин транснаціональних корпрацій в межах глобального простору. Нормативно-правове регулювання спрямоване не на тиск на діяльність ТНК, а на справедливий розподіл прибутку ствоворений окремими їх частинами.

2.2. Правила трансфертного ціноутворення в рамках реалізації програми BEPS

На сучасному етапі розвитку економіка України функціонує у тісному взаємозв’язку із глобальним середовищем, а тому має реагувати на всі виклики та проблеми, що виникають у міжнародному просторі. Своєчасне та добровільне приєднання до прогресивних світових ініціатив має вирішальний вплив на активний розвиток держави та формує її зовнішній імідж. Це цілком справедливо і по відношенню  до  національної  податкової  системи,  без адаптації якої відповідно до якісних стандартів роботи,  реалізованих  у  економічно  розвинених  країнах,  поступальний  розвиток  України  не  представляється  можливим.  У  цьому  контексті  позитивним аспектом є факт, що саме при оподаткуванні прибутку  підприємств  в  Україні  були  досягнуті  найбільш значимі результати За період незалежності країни вітчизняна методологія визначення розміру належного до сплати податку на прибуток підприємств для його платників зазнала  чимало  змін,  революційним  результатом чого у підсумку стало її наближення до континентальної (європейської) моделі взаємодії податкового  та  бухгалтерського  обліків,  що  в  адаптованому вигляді  застосовується  країнами-членами  європейського простору. Це є логічним, враховуючи обраний стратегічний вектор розвитку України, однак цілком свідомим та виваженим рішенням законодавця.

До підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, представниками останнього було розроблено та у лютому 2013 р. оприлюднено 19 критеріїв (т.зв. “список Фюле”), винання яких дозволило б країні відповідатиме європейським вимогам [48]. Поміж інших умов у списку фігурувало  “вжиття  рішучих  дій  для  покращення ділового та інвестиційного клімату” [49]. Започаткування виконання даної вимоги через зміни у податковій  площині  було  закладено  у  Національному плані  дій  на  2013  р.  щодо  впровадження  Програми економічних реформ на 2010—2014 роки “Заможне суспільство,  конкурентоспроможна  економіка, ефективна держава”, зокрема у п. 95.2 та 104.1. Так, з  метою  зменшення  витрат  часу  і  коштів  суб’єктів підприємницької діяльності на ведення податкового обліку та сплату податків, а також спрощення адміністративних процедур для платників податків було поставлене завдання внесення змін до Податкового кодексу  України  щодо  визначення  об’єкта  оподаткування податком на прибуток підприємств шляхом коригування фінансового результату, розрахованого за правилами бухгалтерського обліку [50].

Характеризуючи  європейську  традицію,  підхід щодо  оподаткування  прибутку  ТНК  слід відзначити найперше, що в рамках континентальної або  європейської  концепції  (Німеччина,  Франція, Швеція,  Бельгія,  Іспанія,  Італія,  Швейцарія  тощо) податковий  облік  як  самостійний  вид  обліку  практично відсутній. За основу береться облікова система, яка найбільш повно, універсально та достовірно задовольняє вимоги основних користувачів фінансової інформації, — система бухгалтерського обліку, і вже на її основі визначається об’єкт оподаткування податком на прибуток відповідно до особливих умов (обмежень),  встановлених  податковим  законодавством. Це дозволяє відмовитися від необхідності ведення  окремих  розрахунків  доходів  і  витрат  для цілей оподаткування прибутку [52, с. 10—11].

На нашу думку, саме континентальна (європейська) концепція, головною перевагою якої є зменшення  витрат  часу  і  коштів  суб’єктів  підприємницької діяльності на ведення податкового обліку з податку на прибуток та спрощення адміністративних процедур для платників даного податку, покращує позиції країни, в якій вона реалізована, при міжнародних порівняннях. Наприклад, у світовому рейтингу “Ведення бізнесу” (Doing Business Report), що оцінює простоту здійснення підприємницької діяльності на основі 10 індикаторів у 189 країнах світу.

Відзначимо,  що  при  розрахунку  позиції  України  у рейтингу 2015 р. новий алгоритм визначення оподатковуваного прибутку не враховувався через часову специфіку його складання.

Дані,  наведені  у  таблиці  1,  підтверджують  наші висновки,  хоча  очевидно,  що  не  лише  методологія розрахунку об’єкта оподаткування податком на прибуток забезпечує більш конкурентні позиції країн як у загальному рейтингу, так і у розрізі індикаторів. З іншого боку, заперечувати позитивний внесок континентальної концепції співвідношення бухгалтерського  та  податкового  обліку  стосовно  визначення фінансового результату діяльності суб’єкта підприємницької діяльності також немає підстав. Наступним аспектом у контексті оподаткування прибутку підприємств, реалізованим в Україні відповідно до вимог європейської спільноти, стало запровадження контролю за трансфертним ціноутворенням — одного з 34 критеріїв, які враховуються Світовим банком при складанні рейтингу конкурентоспроможності  національних  податкових  систем.  Необхідність даного кроку пов’язана з проблематикою оподаткування  прибутку  транснаціональних  компаній (далі — ТНК), комерційний інтерес яких представлений на території декількох податкових юрисдикцій [53].

На сучасному етапі ТНК контролюють понад 50% світового промислового виробництва, 67 % міжнародної торгівлі, понад 80 патентів і ліцензій на нову техніку, технології і ноухау, майже 90 % прямих зарубіжних інвестицій. Практично вся торгівля сировиною на світових ринках здійснюється під контролем ТНК, у тому числі 90 % світової торгівлі пшеницею, кавою, кукурудзою, лісоматеріалами, тютюном, залізною рудою; 85 % — міддю, бокситами; 80 % — оловом, чаєм; 75 % — натуральним каучуком, сирою нафтою. Транснаціональні компанії використовують багато методів для підвищення глобальної конкурентоспроможності та зниження бізнесризиків, ключовим серед яких є механізм трансфертного ціноутворення (далі — ТЦ), що дозволяє формувати різницю між справедливою ринковою та неринковою внутрішньою ціною на продукт задля перерозподілу доданої вартості між підрозділами за ланцюжком вертикальної  інтеграції.  Вільно  встановлюючи  трансфертні ціни, ТНК створюють цінові диспропорції в операціях між взаємопов’язаними членами групи, перерозподіляють доходи й витрати між своїми підрозділами, розміщеними у різних країнах, і, таким чином, виводять значну частку фінансових ресурсів з країни,  у  якій  вони  були  створені,  мінімізуючи,  а іноді й зовсім уникаючи оподаткування прибутку [7,c. 77— 78]. Так, за даними Податкового управління США, 19 % позицій щодо податків у звіті 2000 великих корпорацій мають відношення до трансфертних цін, зокрема, внаслідок трансфертного ціноня компанія Amazon.com Inc. у 2005—2012 рр. не виплатила загалом 1,5 млрд дол податків. До того ж були відкриті  судові  справи  з  Adobe  Systems,  Hewlett Packard, Juniper Networks Inc, Microsoft и Yahoo Inc. щодо зловживання ними трансфертними цінами [8].

З  огляду  на  це  глобальна  податкова  невизначеність у питаннях оподаткування прибутку корпорацій активізувала зусилля урядів країн по напрацюванню заходів задля її подолання з метою виперед ження більш серйозних проблем. Йдеться про комплексну реформу системи міжнародних відносин, усвідомлення необхідності проведення якої на рівні керівництва країн Великої двадцятки (G20) дозволило розпочати перегляд глобальної податкової політики та принципів міжнародного прибуткового оподаткування.

Було розпочато проект ОЕСР з протидії розмивання  оподатковуваної  бази  й  виведення  прибутку з-під  оподаткування,  відомий  сьогодні  як  проект BEPS (Base Erosion and Profit Shifting) — глобальний та всебічний звіт, що базується на вичерпному аналізі виявлених  проблемних  областей  з  метою  надання конкретних рішень. “Термін “розмивання оподатковуваної бази й виведення прибутку з-під оподаткування” (BEPS) використовується для позначення певного набору стратегій у сфері податкового планування,  які  передбачають  використання  прогалин  і  невідповідностей  в  принципах  оподаткування  для “зникнення” прибутків при нарахуванні податків або для  переміщення  прибутку  в  ті  місця,  де  компанія практично або взагалі не веде жодної діяльності, але при  цьому  податки  дуже  низькі,  в  результаті  чого податок на прибуток практично або зовсім не виплачується” [56].

І хоча оприлюднений 12.02.2013 р. документ частково базувався на напрацюваннях за результатами попередніх досліджень ОЕСР [57], відмінною ознакою Звіту “Розмивання оподатковуваної бази й виведення прибутку зпід оподаткування” стало досягнення консенсусу між урядами різних країн щодо необхідності скоординованого реформування міжнародних та національних податкових правил з метою запобігання виведення позитивного фінансового результату діяльності суб’єктів господарювання з-під ефективного оподаткування.

Наступним   кроком   стало   оприлюднення 19.07.2013 р. Плану заходів ОЕСР з протидії розмивання  оподатковуваної  бази  й  виведення  прибутку з-під  оподаткування  [11],  що  був  погоджений  на зустрічі міністрів фінансів G20 у Москві 19—20 липня 2013 р. Саме цей документ прийнято вважати новим  відліком  у  історії  міжнародних  податковихвідносин [12]. План містить 15 основоположних заходів, кожен з яких спрямований на досягнення конкретного результату і повинен бути завершений до визначеного терміну. Після цього передбачається випуск звітів з окремих питань та внесення поправок до національного законодавства країн, Модельної конвенції ОЕСР щодо податків на доходи і капітал, Керівництва ОЕСР з трансфертного ціноутворення, а також розробка багатосторонньої угоди з метою спрощення процесу внесення змін у двосторонні угоди про уникнення подвійного оподаткування. Проаналізуємо зміст Плану заходів ОЕСР з протидії розмивання оподатковуваної бази й виведення прибутку зпід оподаткування. Цим планом передбачено опрацювання  широкого  кола  різнобічних  питань,  що дійсно дозволяє охарактеризувати цей документ як революційний. І хоча узгоджена реалізація окреслених у Плані заходів на рівні національного податкового  законодавства  країнучасниць  та  у  двосторонніх угодах про уникнення подвійного оподаткування неминуче вимагатиме відповідного ресурсного забезпечення та потребуватиме часу, об’єктивною дійсністю є факт, що у найближчий перспективі План кардинальним чином вливатиме на глобальну податкову політику та відповідну судову практику.

Фінальний  інструментарій  реалізації  заходів, представлений  ОЕСД  05.10.2015  р.  для  всебічного, послідовного та узгодженого реформування міжнародних  податкових  правил,  був  обговорений  на зустрічі  Міністрів  фінансів  G20  у  м.  Ліма,  Перу 08.10.2015 р. Тоді як конкретні шляхи реалізації заходів Плану з протидії розмивання оподатковуваної бази й виведення прибутку зпід оподаткування анналізуватимуться  лідерами  G20  під  час  їх  щорічного саміту 15—16.11.2015 р. в Анталії, Туреччина, де акцент буде зміщено на проектування всеохоплюючої основи для моніторингу BEPS й підтримки впровадження Плану між всіма зацікавленими країнами та юрисдикціями на основі принципу рівності [58]. Україна,  на  жаль,  не  є  членом  ОЕСР  та  не  входить до клубу G20. Однак є всі підстави вести мову про те, що автори Плану усвідомлюють важливість максимально широкого діалогу між всіма зацікавленими сторонами на основі принципів прозорості та відкритості. Так, передбачається, що представникам бізнесу  та  громадянського  суспільства  надаватимуться можливості для коментарів з приводу різних пропозицій,  що  розробляються  в  процесі  роботи.

Планується, що ОЕСР буде підтримувати відносини з бізнесструктурами через роботу Консультаційного комітету ОЕСР з питань бізнесу та промисловості і Об’єднаним профспілковим консультативним комітетом при ОЕСР. Одночасно проводитимуться консультації з недержавними організаціями, аналітичними центрами та науковими колами.

Відзначимо, що за даними ОЕСР, до напрацювання спільного багатостороннього документа, що дозволятиме реалізувати заходи Плану з протидії розмивання оподатковуваної бази й виведення прибутку зпід оподаткування, сьогодні залучено близько 90 країн. Підписання такої угоди буде відкрито для всіх зацікавлених країн із 2016 року, що надаватиме можливість одночасного внесення змін, рекомендованих в рамках BEPS, у всі міжнародні двосторонні угоди без дублювання даної процедури на рівні окремих країнучасниць.

На нашу думку, ОЕСР створено можливості для безпосередньої участі і українських представників як у консультаційному процесі, так і підготовці результуючих документів. Переконані, що у вітчизняних колах науковців та бізнесекспертів вже доцільно розпочати роботу над оцінкою впливу Плану на національну податкову систему — і в першу чергу на конструкцію та адміністрування податку на прибуток підприємств. Також представляється актуальним делегування державою відповідним установам, що є лідерами ідей у сфері фінансового та податкового права, обов’язку з розробки концептуальних основ адаптації норм податкового законодавства глобальним  викликам  та  новаціям  із  проведенням  широкої презентаційної  роботи  на  регулярній  основі  для формування адекватної суспільної реакції.

Ігнорування чи опрацювання пов’язаних із реалізацією Плану ініціатив не за принципом “на випередження”,  а  постфактум  знижуватиме  конкурентоздатність вітчизняних підприємств на міжнародній арені, погіршуватиме рейтинги країни у міждержавних порівняннях, негативно впливатиме на інвестиційну привабливість України та провокуватиме падіння довіри у потенційних європейських партнерів. Наприклад,  для  реалізації  заходу  №  13  “Перегляд документації про трансфертне ціноутворення” Плану з протидії розмивання оподатковуваної бази й виведення прибутку зпід оподаткування для компаній із консолідованим річним оборотом від 750 млн. євро. передбачено запровадження трирівневої струкури звітної документації щодо трансфертного ціноутворення:

1) Мастер файл (Master file) — документ, що  містить  стандартизовану  інформацію  про діяльність компаній Групи;

2) Локал файл (Local file) — документ із інформацією про операції, що контролюються,  здійснювані  в  межах  певної  країни;

3) Звіт  у  розрізі  країн  (CountrybyCountry  Report, “CbC Report”) — документ, що містить інформацію стосовно  глобального  розміщення  джерел  доходів компаній  Групи  та  розмірів  сплачених  податків  із деталізацією у розрізі кожної країни.

І хоча Мастер і Локал файли повинні бути розроблені на основі національного податкового законодавства  кожної  країни  та  застосовуватися  в  межах чинних адміністративних процедур із дотриманням  вимоги  щодо  конфіденційності  інформації,  їх структура обов’язково має базуватися на Стандартах Настанов ОЕСР щодо трансфертного ціноутворення [61] та відповідати структурі, наведеної у Додатку  І  та  ІІ  до  Частини  5  Настанов,  що  були  розроблені  в  рамках  реалізації  BEPS  і  презентовані  у Звіті  ОЕСР  у  вересні  2014  р.  [62].  Тоді  як  Звіт  у розрізі країн планується як уніфікований документ для всіх країнучасниць BEPS, доступ до якого за безпечуватиметься  у  межах  автоматичного  обміну інформацією.

Т.ч. встановлення обов’язку подання даної три рівневої  документації  для  більшості  ТНК  із 01.01.2017 р. забезпечить доступ представникам по даткових служб до реальних фінансових показників та напрямів діяльності компанії Групи, в т.ч. щодо операцій у низько податкових юрисдикціях та із пе реміщення нематеріальних активів [63]. Це дозволятиме відслідковувати та контролювати рух товарно-грошових потоків у межах єдиної Групи, запобігаючи виведенню ряду операцій ізпід оподаткування.

Очевидно, що виконання вимог Плану тільки в частині даного кроку потребуватиме переформатування  структури  податкової  звітності  та  принципів  її формування. Що є складним, довготривалим та ресурсоємним процесом як на рівні суб’єктів підприємницької  діяльності,  так  і  на  рівні  фіскальних відомств. Тоді як прийняття законодавчих змін без грунтовного опрацювання та забезпечення часового лагу для адаптації платників нівелюватиме всі позитивні аспекти ініціативи. роведене дослідження дозволяє констатувати наступний факт: норми вітчизняного податкового за конодавства  і  практики  оподаткування  станом  на сьогоднішній день у значній мірі не відповідають як загальноєвропейським,  так  і  світовим  стандартам, зокрема,  в  частині  трансфертного  ціноутворення ідеям та принципам настанов ОЕСР. Отже, на нашу думку, окремі аспекти при оподаткуванні прибутку підприємств мають або недостатній ступінь деталізації, що може негативно впливати на справедливість результатів контролю, або явну фіскальну складову, заважаючи розвиткові підприємництва, або ігнорують міждержавні процеси, погіршуючи міжнародний імідж країни. Враховуючи зазначене, можна запропонувати  здійснювати  подальше  вдосконалення податку на прибуток підприємств в Україні виключно у проекції на європейські ініціативи, що створюватиме  підвалини  для  зміни  вітчизняної  теорії  та практики  прибуткового  оподаткування  у  відповідності до авангардних міждержавних процесів, підвищуючи  інвестиційну  привабливість  країни  та  позитивно впливаючи на її міжнародний авторитет.

На  нашу  думку,  запровадження  європейських стандартів оподаткування є не тільки загальною політичної вимогою часу, а також зумовлена об’єктивними економічними чинниками. Рух у цьому напрямі змін дозволятиме як мінімум спростити процес дотримання та контролю за трансфертним ціноутворенням стосовно платників податку на прибуток як в частині процедурних вимог (подання декларації, надання інформації тощо), так і щодо визначення реального розміру податкових зобов’язань. А в цілому це гарантуватиме своєчасне запровадження європейських стандартів оподаткування прибутку підприємств в  Україні,  дозволяючи  належно  підготуватися  до відповідних  законодавчих  змін  у  теоретичній  площині та практичному застосуванні.

2.3. Діяльність ООН з вироблення правил поведінки ТНК

У процесі глобалізації ТНК є головним провідником капіталовкладень, проте сучасний рівень глобальних економічних відносин зумовлює зловживання ними правилами вкднння розумної політики віддачі. У цьому сенсі виникла необхідність розробки міжнародних стандартів для регулювання транснаціональних підприємств. Одним з прикладів конфлікту інтересів різних груп держав може бути названа саме політична боротьба за оформлення правового статусу ТНК і правового режиму їхньої діяльності. Група держав, які розвиваються, виступила за те, щоб у відношенні до ТНК поширювалася юрисдикція країни перебування, вони не мали доступу до міжнародних судів, не користувалися пільгами, наданими національним підприємствам, щоб міжнародні норми мали обов’язкову силу щодо ТНК [2, 156]. З усіх пунктів в економічно найбільш розвинених державах був діаметрально протилежний підхід.

Економічна (і навіть політична) сила, властива транснаціональним підприємствам, вимагає, щоб державні й міжнародні органи встановили, а потім і зміцнили контроль над їхньою діяльністю. Такі спроби здійснювались неодноразово, але не всі вони були успішними. Дві з них, з огляду на спрямованість, привертають особливу увагу. Йдеться, по-перше, про Кодекс поведінки ТНК, розроблений ООН, по-друге, про декларацію й рішення ОЕСР.

З огляду на значення проблеми Економічна й Соціальна Рада ООН заснувала Центр з ТНК і Комісію з ТНК. Ідея створення в ООН Кодексу поведінки транснаціональних корпорацій виникла в результаті збігу часу й зусиль, що докладалися з двох сторін. З одного боку, США бажали раз і назавжди розробити правила, щодо окремих аспектів діяльності ТНК, установити або відновити умови рівної конкуренції між ними. У зв’язку з цим США виступили прихильниками міжнародної регламентації діяльності ТНК, яка замінила б внутрішньодержавну регламентацію. З іншого боку, країни, що розвиваються, прагнули того, щоб і надалі не допускати певних ексцесів поведінки ТНК і затвердити вимоги нового міжнародного економічного порядку, зокрема встановлення переваг, що стосуються компенсацій для національних підприємств країн, що розвиваються, у їхніх взаєминах із ТНК розвинених країн. Однак тимчасовий збіг інтересів США й країн, що розвиваються, не витримав випробування переговорами.

Протягом тривалого періоду протистояння між розвиненими й державами, що розвиваються, з приводу концепції Кодексу перебувало на такому рівні, що можна було очікувати невдалих переговорів. Втратився тимчасовий збіг їхніх інтересів, що тримався на прагненнях кожної зі сторін. З’ясувалося, що держави очікують різного від цього документа. Розвинені держави очікували, що буде розроблений устав ТНК, що визначає їхні права й обов’язки. У той час країни, що розвиваються, прагнули обмежитися лише перерахуванням обов’язків ТНК. Протистояння позицій виявило три головні проблеми:

  • визначення правового статусу ТНК;
  • пошук балансу прав і обов’язків ТНК у Кодексі поведінки;
  • проблема прив’язки до міжнародного права.

Питання правового обмеження діяльності транснаціональних корпорацій постало ще у 70-их рр. ХХ ст. і воно одразу стало джерелом зіткнення між високорозвиненими країнами Заходу і країнами, що тільки звільнились з-під колоніального ярма. Обидві сторони, намагаючись створити нову правову базу, переслідували діаметрально-протилежні інтереси, хоча формально намагались досягнути згоди.

Розвинені капіталістичні держави і ряд міжнародних організацій під контролем цих держав (Організація економічного співробітництва і розвитку, Світова організація торгівлі, Всесвітній банк) лобіювали інтереси транснаціональних корпорацій. Зокрема, ця сторона вимагала обмеження впливу на ТНК з боку приймаючих держав, захисту інвестиції від націоналізації чи експропріації.

З іншого боку пост-колоніальні країни Азії, Африки і Латинської Америки, висували вимоги стосовно підвищення контролю з боку національних держав за діяльністю ТНК, вироблення надійних механізмів відповідальності транснаціональних корпорацій за вчинені ними правопорушення (забруднення екології, зловживання монополістичним становищем на ринках, порушення прав людини), а також підвищення контролю за діловою активністю ТНК з боку міжнародних організацій, зокрема Організації об’єднаних націй.

Пізніше за допомогою ООН обидві сторони почали робити кроки в бік вироблення міжнародної-правової бази щодо ТНК.

Як відомо, одним з перших міжнародно-правових актів, що закріпив загальні принципи обмеження діяльності ТНК, виступила Хартія економічних прав та обов’язків держав (1974 р.). Втім цього акту було недостатньо для вироблення єдиної системи загальноприйнятих правил поведінки ТНК. У 1974 р. були створені міжурядові комісії ООН з транснаціональних корпорацій і Центр з ТНК, які приступили до розробки проекту кодексу поведінки ТНК. Розпочала діяльність спеціальна “група 77” (група країн, що розвиваються) з вивчення та узагальнення матеріалів, що розкривають зміст, форми і методи діяльності ТНК. Були виявлені ТНК, які втручаються у внутрішні справи країн, де розташовані їхні філії, і доведено, що вони намагаються поширювати на цих територіях дію законів тих країн, де розміщені їхні центри управління, а в інших випадках – навпаки, користувались перевагами місцевого законодавства. З метою ухилення від нагляду за їх діяльністю ТНК приховують дані про себе. Усе це, звичайно, вимагало відповідного втручання міжнародного співтовариства.

Важливим кроком у напрямі створення юридичних рамок для функціонування ТНК стало розроблення членами ООН Кодексу поведінки ТНК. Міжурядова робоча група почала свою роботу над проектом Кодексу в січні 1977 року. Проте розробка Кодексу гальмувалась постійними дискусіями між розвиненими країнами на країнами “групи 77”, оскільки вони переслідували різні цілі і це виражалось в постійних суперечках навколо формулювань змісту тих чи інших норм.

Делегації провідних країн стояли на принципових позиціях: норми Кодексу не повинні суперечити Угоді про ТНК країн ОЕСР. Розвинені країни переконували, що Угода базувалась на історично сформованому міжнародному праві, обов’язковому для всіх країн, хоча ОЕСР була і залишається організацією із обмеженим членством.

У ході переговорів сторони досягли компромісу, і було вирішено, що Кодекс міститиме дві рівноправні частини:

  • перша – регламентувала діяльність ТНК;
  • друга – взаємовідносини ТНК з урядами приймаючих країн.

У 90-их роках ХХ століття співвідношення сил істотно змінилось, це пов’язано не в останню чергу з розвалом СРСР і крахом соціалістичного табору. В той же час країни “групи 77” втратили можливість впливати на політику щодо ТНК в рамках ООН і, в тому числі, на прийняття Кодексу поведінки ТНК.

Безперечним фактом є і те, що транснаціональні корпорації і промислово розвинені країни, що відстоювали інтереси ТНК, паралельно втратили інтерес до прийняття цього кодифікованого акту, хоча він і передбачав численні норми, що закріпили б положення глобальних корпорацій на світових ринках і вніс би позитивну впорядкованість в їх правове регулювання. Це було обумовлено тим, що навіть без будь-якого юридичного закріплення ТНК почували себе господарями в світі і не потребували по суті формальної легітимізації свого становища.

І по цей день уряди постколоніальних країн вимагають від ООН розробки дієвих механізмів, що сприятимуть запобіганню зловживань з боку ТНК. Зокрема, є пропозиція застосування урядами держав, звідки походять ТНК, санкцій на користь постраждалих країн. Оскільки ТНК в більшості своїй походять саме з країн “золотого мільярду”, то уряди цих країн намагаються уникнути конфліктів з ТНК, щоб не обтяжувати себе новими зобов’язаннями. Саме тому вони часто обстоюють тезу про те, що ТНК “відірвані” від держави-походження, позбавлені “національності” в міжнародно-правовому розумінні цього терміну та мають абсолютно космополітичний характер діяльності, цим самим вони залишають питання відповідальності ТНК відкритим. В той же час, слаборозвинені держави чітко асоціюють провідні країни з корпораціями, що теж невірно, оскільки самі корпорації не є підконтрольними населенню провідних країн, тому виникає питання чому за злочини фірм мають розплачуватися з держбюджетів.

Усі ці факти свідчать про те, що в рамках глобальної системи, де правлять великі гроші, важко знайти навіть „золоту середину” між інтересами розвинених країн і постколоніальних, тому право буде виконувати лиш роль в тій чи іншій мірі завуальованого виразника економічних інтересів. Однак злочини ТНК не залишаються не поміченими. Тисячі людей по всьому світу самоорганізовуються і ведуть моніторинг за діяльністю корпорацій, висвітлюють зафіксовані порушення в ЗМІ і часто добиваються результатів. Неодноразово ТНК йшли на поступки під тиском громадськості: вони були змушені компенсувати збитки, припиняти небезпечні виробництва, оприлюднювати певну інформацію.

Активність борців за етичне споживання і бойкотування ТНК, має результатом те, що все більше з’являється фірм, для яких на першому місці – власна репутація, а не надприбутки. Існують міжнародні торгові організації, такі як „Trans Fair”, котрі слідкують за дотриманням правил чесної торгівлі, справедливої оплати і умов праці, екологічної безпеки виробництва. Своїми закупівлями ці організації забезпечують відновлення відсталих аграрних структур й тим самим – виживання дрібних селян. Втім навряд чи добродійність окремих суб’єктів зуміє покласти край глобальній системі, що ставить отримання прибутку вище усіх людських цінностей…

Як уже зазначалося, нові незалежні країни і країни, що розвиваються, з початку 70-х років зробили спробу в рамках ООН прийняти документ, який забезпечував би “новий світовий економічний порядок”. Він передусім мав містити юридичне визнання прав будь-якої країни контролювати на своїй території всі операції ТНК.

У 1972 році Економічна і Соціальна Рада ООН запропонувала Генеральному Секретарю ООН створити групу з числа провідних економістів, завданням якої стало б отримання відповіді на питання, як діяльність ТНК впливає на розвиток світової економіки і на міжнародні відносини.

У процесі роботи ця група перетворилася на Комісію ООН з транснаціональних корпорацій і поставила за мету розробку проекту Кодексу поведінки ТНК. У 1975 році на другій сесії Комісії було створено Міжурядову робочу групу з розробки проекту Кодексу на основі пропозицій країн -членів ООН.

З самого початку стало очевидним існування серйозних розбіжностей між країнами як у питанні про сутність Кодексу, так і щодо його призначення.

Делегації повідних промислово розвинутих країн (США, Великої Британії, ФРН, Франції, Італії) обстоювали думку, що Кодекс передусім має захистити ТНК від дискримінаційних дій приймаючих країн, і регулювання діяльності ТНК не повинно порушити Угоду про ТНК країн ОЕСР.

З іншого боку, країни, що входять до “Групи 77” (економічно слаборозвинуті та країни, що розвиваються), за підтримки соціалістичних держав були схильні розглядати Кодекс як інструмент підвищення регулюючої ролі держави у взаємовідносинах із ТНК і вважали, що він має сприяти мінімізації несприятливих економічних і політичних наслідків для незалежності приймаючих країн, пов’язаних з діяльністю ТНК.

Міжурядова робоча група почала свою роботу над проектом Кодексу в січні 1977 року. Одразу виявилися розбіжності у питанні про те, які проблеми має аналізувати Кодекс. “Група 77” вимагала внесення до нього питань, пов’язаних тільки з діяльністю ТНК (звідси й назва – Кодекс поведінки транснаціональних корпорацій). У свою чергу, країни – експортери капіталу наполягали на включенні до Кодексу питань щодо обмеження втручання урядів приймаючих країн у діяльність ТНК.

Сторони досягли компромісу, і було вирішено, що Кодекс міститиме дві рівноправні частини: перша – діяльність ТНК, друга – взаємовідносини ТНК з урядами приймаючих країн.

Іншим джерелом розбіжностей стало питання про відповідність Кодексу міжнародному праву. Країни – експортери капіталу прагнули включити до Кодексу основні положення міжнародного права, тобто Угоду про ТНК країн ОЕСР, оскільки вона базується на історично сформованому міжнародному праві, обов’язковому для всіх країн.

“Група 77” і соціалістичні держави висловили сумнів щодо обґрунтованості застосування положень міжнародного права в оцінці діяльності всіх країн світу, оскільки основні принципи міжнародного права формулювалися на основі практики країн-експортерів капіталу, в той час як більшість країн, що розвиваються, були ще колоніями. Тому було запропоновано замість терміна “міжнародне право”, вживати термін “міжнародні зобов’язання” (під зобов’язаннями розуміли договори, конвенції, угоди, укладені кожною державою).

Формулювання положення про націоналізацію і компенсації також викликало суперечку при підготовці проекту Кодексу.

Спершу всі сторони погодилися, що держава має право націоналізувати чи експропріювати активи філій ТНК, які діють на її території. Передбачалося також, що держава повинна компенсувати ТНК заподіяні матеріальні збитки.

Однак країни, що експортують капітал, підтримавши положення про право на націоналізацію активів ТНК, наголосили, що вона має здійснюватися лише в рамках міжнародного права з наступною швидкою, достатньою, ефективною компенсацією. У свою чергу, країни – імпортери капіталу висловили сумнів, що в цьому випадку застосовуються принципи міжнародного права.

Становить інтерес еволюція позиції країн, що розвиваються, у питанні націоналізації та компенсації за неї. Так, у проекті Кодексу від 1988 року записано: “Визнається право держави на націоналізацію чи експропріацію активів ТНК, що діють на її території, за умови виплати відповідної компенсації”. Однак уже в 1990 році в проекті Кодексу, незважаючи на те, що це положення 1988 року було підтримано всіма учасниками переговорів, слово “відповідної” було замінено на «достатньо». Цілком очевидно, що слово «достатньо» відповідає вимогам країн – експортерів капіталу про швидку, достатню, ефективну компенсацію.

Це пов’язано з тим, що економічні та політичні умови, які на початку 70-х років давали можливість країнам, що розвиваються, вимагати від ТНК певних поступок, змінилися. Порівняно з 70-ми роками для більшості цих країн різко скоротилися темпи інвестицій ТНК.

На думку Центру ООН з транснаціональних корпорацій, на цьому етапі країнам, що розвиваються, не слід акцентувати на негативних наслідках діяльності ТНК, оскільки тільки через закордонні інвестиції цих корпорацій слаборозвинуті країни можуть інтегруватися у світову економічну систему.

У результаті зміни співвідношення сил у світі на початку 90-х років інтерес до прийняття Кодексу з боку промислово розвинутих країн згас. Вони усвідомили, що за існуючої економічної ситуації переважна більшість країн “Групи 77” неспроможна чинити істотний тиск на діяльність ТНК.

Проте Комісія розробила Кодекс поведінки ТНК, але його положення мають лише рекомендаційний характер [3, 2]. Однак у цей час його прихильники, схоже, втратили інтерес до Кодексу, бо вважають, що він не буде мати обов’язкової юридичної сили. У результаті держави, які входять до Андської групи, прийнявши Кодекс іноземних інвестицій з уніфікованими правилами діяльності ТНК, імплементували норми Кодексу до внутрішнього права. А Кодекс поведінки ТНК, вироблений у рамках ЕКОСОР ООН, взагалі залишився неприйнятим.

ОЕСР прийняла загальні основи для ТНК, які також не є юридично обов’язковими і носять характер “м’якого права”. Акти ОЕСР від 21 червня 1976 р. включають Декларацію про міжнародні інвестиції й транснаціональні підприємства, а також три взаємозалежних документи: “Керівні принципи для транснаціональних підприємств”, “Національний режим”, “Стимули й перешкоди для міжнародних інвестицій”. До них було додано текст, відповідно до якого держави могли не брати на себе або пом’якшувати “зобов’язання, які не стикувалися з внутрішнім правом”. Зазначені акти також належать до “м’якого права”.

Водночас вони слугували справі прогресивного розвитку права у двох аспектах. По-перше, механізм їх періодичного “розгляду” дозволяє відслідковувати ефективність, а якщо виникне потреба – вносити доповнення з тих або інших питань, по-друге, він забезпечує ясність у застосуванні цих актів.

Останнім часом, особливо в рамках переговорів щодо Багатосторонньої угоди з інвестицій, різко зріс інтерес до розробки Керівних принципів для ТНК і їхнього значення в сучасних умовах світової економіки [4, 13]. До 2000 р. вони зазнали істотних змін, але робота з удосконалення документу триває. В актах ОЕСР поняття транснаціонального підприємства швидше окреслене, ніж визначене. Правова форма підприємства не береться до уваги. Стосовно свого капіталу підприємство може бути або державним, або приватним, або “змішаним”.

Характеристика ТНК має фактично три ознаки:

  • існування кількох підприємств у різних країнах;
  • наявність певного зв’язку між ними;
  • здатність одного підприємства впливати на інші.

Застосування терміна “транснаціональне підприємство” саме по собі свідчить про прагнення зберегти нейтральність. Перевага надається використанню терміна “підприємство”, а не “корпорація” або “суспільство”, щоб охопити одночасно і державні, і приватні підприємства.

Зрозуміло, що декларація й резолюції ОЕСР відіграють обмежену роль, оскільки діють переважно у відносинах між розвиненими країнами. Декларація, однак, передбачає, що держави-члени будуть прагнути до поширення національного режиму на ті підприємства, які прямо або побічно контролюються особами з держав-членів. Такий підхід тільки сприяє механізму взаємності універсалізації національного режиму як поза, так і у середині зони ОЕСР. Відтак декларація і резолюції 1976 р. містять у собі можливості для розвитку.

Водночас варто пам’ятати, що національний режим (якщо під ним розуміється правовий режим, що діє на основі застосування певної норми внутрішньодержавного права у відношенні і національного, і транснаціонального підприємства, у світлі концепції, закладеної в декларацію й резолюції) повинен відповідати міжнародному праву.

Поряд з розробкою міжнародних стандартів поведінки для транснаціональних підприємств слід зазначити, що, використовуючи власний вплив на держави, ТНК постійно домагаються підвищення свого статусу в міжнародних відносинах і небезрезультатно. У результаті Генеральний секретар ЮНКТАД IX Конференції у своїй доповіді в 1996 році заявив про необхідність надавати корпораціям можливість участі в роботі ЮНКТАД. Як говориться в доповіді, їм повинна бути надана можливість участі в багатосторонніх міжнародних форумах, оскільки вони “впроваджують у життя рішення про виробництво й споживання, формально прийняті урядами”. “Слід сподіватися, що ми будемо досить далекоглядними, щоб розпочати ін- теграцію приватного сектора й інших нових діючих осіб у повсякденну діяльність ЮНКТАД” [7, 5].

Слід зазначити, що створення прецеденту, коли ТНК відповідно до міжнародно-правових норм будуть активно брати участь у діяльності міжнародних міжурядових організацій, може негативно відбитися на юридичному й фактичному балансі сил між суверенними державами. Стати на такий шлях – фактично дати свою згоду на наступне включення ТНК до складу суб’єктів міжнародного права, які будуть брати участь у міжнародній правотворчості й приймати рішення нарівні з державами за принципом “кваліфікованої більшості”.

Незважаючи на теоретичні застереження, що в такому випадку необхідно буде істотно переглянути чинне міжнародне право й домогтися узгодження волевиявлень держав, такого результату в жодному разі не можна допускати, у тому числі на доктринальному рівні, інакше більшість країн буде істотно потіснена найбільш розвиненими державами й підтримуваними ними ТНК у міжнародно-правовому просторі, а значить, фактично, і на арені міжнародних відносин.

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВЗАЄМОДІЇ МАТЕРИНСЬКИХ ТА ДОЧІРНІХ КОМПАНІЙ В РАМКАХ РЕАЛІЗАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТНК В УКРАЇНІ

3.1. Перспективи імплементації правил трансфертного ціноутворення в Україні

Дефіцит фінансових ресурсів вимагає від сучасної держави пошуку дієвих та справедливих джерел формування прибутків ТНК та методів їх перерозподілу. Несвоєчасне прийняття Кодексів етики зумовили незацікавленість в їх прийнятті та в силу втрати актуальності необхідності прийняття у кінці ХХ століття, оскільки проблеми від функціонування ТНК як міжнародних суб’єктів значно поглибилися.

Ключовою проблемою на початку ХХІ століття у питанні функціонування ТНК стала роблема перерозподілу доходів суб’єкта, що здійснював свою діяльність у різних юрисдикціях. Здебільшого, конфліктинм було питання щодо розподілу прибутку. Зазначимо, що діяльність ОЕСР завжди більш конструктивна та вчасно реагує на виклики часу, як показала практика. Отже,  в питаннях оподаткування ОЕСР виявилась значно рішучішою. Щодо взаємодії для цілей оподаткування материнських та дочірніх копманій ОЕСР працює в напрямі аналювання будь-яких можливостей маніпулювання з взаєморозрахунками з метою приховування бази оподаткування в більш привабливих для цього юрисдикціях – так званих «податкових гаванях або офшорах».

Зазначимо, що Україна як країна, що прагне до європейського світлого майбутнього, не залишається осторонь актуальних перетворень та формування відповідних правил щодо діяльності суб’єкта міжнародного приватного права.

Законодавчі новації в Україні щодо трансфертного ціноутворення було прийнято 01.09.2013 року. Саме відтоді було внесено статтю 39 до Податкового кодексу України, яка викликає стільки непорозумінь та дискусій, проте визначає орієнтири справедливості в частині імплементації правил щодо трансфертного ціноутворення, що фактично обмежує діяльність ТНК у їх маніпулюванні рухом капіталів.

Зазначимо, що правила трансфертного ціноутворення поширюються за господарські операції за виконання двох умов одночано:

  • річний дохід платника податків від будь-якої діяльності, визначений за правилами бухгалтерського обліку, перевищує 50 мільйонів гривень (за вирахуванням непрямих податків) за відповідний податковий (звітний) рік;
  • обсяг таких господарських операцій платника податків з кожним контрагентом, визначений за правилами бухгалтерського обліку, перевищує 5 мільйонів гривень (за вирахуванням непрямих податків) за відповідний податковий (звітний) рік [50].

Структура податкових систем більшості країн світу значною мірою базується на  оподаткуванні  фінансового  результату  компаній.  Розмір прибутку  впливає  на  розмір  податкової  бази  з  податку на  прибуток корпорацій, податку на додану вартість, податку на приріст капіталу. Своєю  чергою,  прибуток  формується  виходячи  з  розміру отриманих доходів компанії та  обсягу  здійснених  витрат.  При  цьому  ціни,  за якими укладаються правочини, є ключовим фактором, що   впливає на розмір доходів і витрат. Тому ціноутворення дає широкі можливості для розподілу прибутку між залежними організаціями, і, зрозуміло, такий розподіл здійснюється в порядку, найбільш вигідному в цілому для ТНК.

Для подібної системи встановлення цін у міжнародній  практиці  застосовується  термін  «трансфертне ціноутворення».

Слід наголосити, що маніпулювання цінами у  внутрішньохолдингових операціях призводить не   лише до перерозподілу прибутку між залежними компаніями, але й  до переміщення податкових баз між країнами. У результаті між державами виникає податкова конкуренція. Світова фінансово-економічна криза призвела до зростання дефіциту бюджетів держав. У пошуках додаткових доходів уряди вживають заходів щодо стягнення резервів до системи податкового адміністрування. Одним з основних напрямів є питання трансфертного ціноутворення.

Для  захисту  національної  податкової  бази провідні країни світу створюють правові норми, які дають змогу переглядати наслідки правочинів, що укладаються платниками податків, виходячи з пріоритету економічного змісту над формою.

Трансфертне ціноутворення як спосіб уникнення (мінімізації) податку характерне практично для всіх країн світу. Однак, оскільки стимули для    маніпулювання ціною вищі, а ризики їх викриття нижчі в країнах, що розвиваються, проблема цінового маніпулювання є більш гострою саме  в цих  країнах  [1].  Проте  це не   означає, що   в  розвинутих країнах проблема регулювання трансфертних цін відсутня. Виникнення інтересу до трансфертного ціноутворення було зумовлено, головним чином, стрімким зростанням з другої половини ХХ ст. кількості  транснаціональних  компаній  і розширенням  географічного  середовища  їхньої діяльності.

Розробка  правових  норм  та інститутів, спрямованих  на попередження  викривлення податкової бази в результаті довільного переміщення  підрозділами  транснаціональних  компаній оподатковуваного прибутку, була ініційована в 1960-х роках на рівні національного законодавства окремих країн, а згодом – двосторонніх податкових угод між державами. Юридичне закріплення  відповідних  правових  інструментів на   міжнародному рівні було здійснено в 1963 р. в  Модельній конвенції ОЕСР про податок на доходи  і капітал.  Пізніше  трансфертне  ціноутворення  як економіко-правове  явище  і,  як наслідок,  правовий  механізм,  спрямований  на його регулювання, з’явилось у рамках національних юрисдикцій окремих держав.

Першою  країною,  яка прийняла  спеціальне законодавство, були США (середина 1960-х років).  Цей  приклад  наслідували  й інші  країни, компанії яких особливо активно діяли на ринках країн, що розвиваються, – спочатку Великобританія і Франція, а потім Канада, Японія, Австралія, Нідерланди. Національне  регулювання  трансфертного ціноутворення має свої особливості. Зазвичай законодавство  більшості  країн  світу  регулює порядок  оподаткування  стосовно  правочинів з  «іноземним елементом» [2]. Мета такого регулювання – збереження відповідної оподатковуваної бази в умовах маніпулювання цінами правочинів. У таких країнах, як Аргентина, Італія, Франція,  Австралія,  Нова  Зеландія,  Японія, правила про трансфертні ціни застосовуються лише щодо міжнародних правочинів. У деяких країнах боротьба з трансфертним ціноутворенням ведеться при вчиненні не лише міжнародних, але й  внутрішніх правочинів. Як приклад можна навести Великобританію, де прийняття зобов’язань недискримінації в рамках європейського права та двосторонніх податкових договорів  потягло  за собою  поширення  норм про    трансфертні  ціни  і на  внутрішні  операції   [3]. У таких країнах, як Португалія, Іспанія, Данія, Норвегія, Чехія, США, Індонезія, Росія, ці  норми можуть поширюватись також і на міжнародні правочини. У Росії для коригування цін встановлено  різні  стандарти  для внутрішніх та міжнародних правочинів.Починаючи з 1976 р. питання трансфертного законодавства було врегульовано на міжнародному рівні. Зокрема, основними міжнародними документами  виступають  Декларація  країн-учасниць ОЕСР про міжнародні інвестиції та багатонаціональні  підприємства  від 21  червня  1976 р. та   додаток до неї   – Керівництво для багатонаціональних підприємств. Спеціальним документом, що    визначає  основні  засади  правового  регулю-вання трансфертних цін у контексті міжнародного  оподаткування,  є керівні  роз’яснення  ОЕСР 1979 р. – Звіт ОЕСР «Трансфертне ціноутворення та   багатонаціональні підприємства», в якому увага  акцентувалась  на маніпулюванні  багатьма транснаціональними  компаніями  так  званими «договірними цінами» з метою обходу податкового  законодавства  країн.  25  червня  1995 р.  було прийнято Керівництво про трансфертне ціноутворення для багатонаціональних підприємств та податкових адміністрацій. Це основний рекомендаційно-методичний документ у галузі податкового регулювання  трансфертного  ціноутворення,  положення якого тією чи іншою мірою враховуються в    законодавстві і правозастосовній діяльності різних країн світу, включаючи ті, які не є    учасниками ОЕСР.

Україна, хоч і не є    членом ОЕСР, взяла курс на   імплементацію  до національного  законодавства  певних  податкових  стандартів,  прийнятих на   міжнародному рівні. Одним із  перших кроків  на   шляху запровадження окремих положень зазначених вище актів ОЕСР щодо контролю за визначенням цін в операціях між пов’язаними особами (трансфертним ціноутворенням) став Закон України  «Про  внесення  змін  до Податкового  кодексу України  щодо  трансфертного  ціноутворення» від 04.07.2013 р. № 408-VII [50]. На забезпечення  його виконання урядом України прийнято низку  підзаконних нормативних актів, зокрема, затверджено перелік держав (територій), у яких ставки податку  на прибуток  (корпоративний  податок) на   5  і    більше  відсоткових  пунктів  нижчі,  ніж в  Україні;  порядок  розрахунку  та застосування ринкового  діапазону  цін  і ринкового  діапазону рентабельності для цілей трансфертного ціноутворення; порядок узгодження цін у контрольованих зовнішньоекономічних  операціях,  за результатами якого укладаються договори для цілей трансфертного  ціноутворення.  Однак,  незважаючи на   те, що з часу запровадження до законодавства України положень про трансфертне ціноутворення минуло трохи більше ніж півтора року, відповідні законодавчі норми встигли змінитися не один раз. Зміни як косметичного характеру (внесені ЗУ від   24.10.2013 р. № 657-VII [5]), так і більш масштабні (внесені ЗУ від 13.05.2014 р. No 1260-VII [6]) та   зовсім  кардинальні,  які виклали ст. 39  ПК України  в новій  редакції  (ЗУ  від 28.12.2014 р. № 72-VIII [7]), вносяться досить часто.

Незважаючи на часті зміни змісту правового регулювання трансфертного ціноутворення, доступна  громадськості  практика  застосування контролюючими органами правил трансфертного ціноутворення в Україні на сьогодні відсутня.

Але навіть на підставі аналізу нещодавно прийнятих  нормативних  актів  можна  констатувати, що    їх застосування, на жаль, буде не безхмарним. Наприклад, істотне зниження фінансового критерію  визначення  контрольованих  операцій (до 20 млн грн загального обсягу доходів платника податку та/або його пов’язаних осіб за звітний рік та до 1 млн грн обсягу групи операцій платника  податку  та/або  його  пов’язаних  осіб з  одним контрагентом) несе ризик невиправданого  розширення  підконтрольних  суб’єктів  і,  як   наслідок,  невиправдане  збільшення  витрат з  адміністрування  відповідних  норм  як з  боку платників податків, так і з боку податкових органів. Нечіткі формулювання окремих правоположень  щодо  застосування  трансфертного  ціноутворення  для перевірки  правильності  сплати не   лише  податку  на прибуток,  але й  податку на   додану  вартість  (зокрема,  пп. 39.1.4 ст. 39, п. 188.1 ст. 188 ПК України) за відсутності відповідних  кореспондуючих  норм  у ст. 39  ПК України  має  великий  потенціал  виникнення спірних ситуацій – з   одного боку, застосування правил трансфертного ціноутворення контролюючими  органами  і для  перевірки  правильності сплати податку на додану вартість та, з другого боку,  оспорювання  подібного  «розширеного» підходу  платниками  податків.  Значне  (з 1095 до    2555 днів)  збільшення  строків  давності для    донарахування контролюючим органом по-даткових зобов’язань за результатами перевірки (п. 102.1 ст. 102  ПК  України)  та істотне  збільшення (до 18 місяців з можливістю продовження ще   на   12 місяців) строків проведення перевірок контрольованих операцій контролюючими орга-нами (пп. 39.5.2.8, пп. 39.5.2.9 ст. 39 ПК  України) в сучасних умовах прискорення здійснення господарських   відносин   і товарообороту не    сприяє  реалізації  правової  визначеності для суб’єктів господарювання.

Питання викликають також і інші законодавчі норми. Варто зазначити, що податкове регулювання трансфертних цін не повинне впливати на   договірні  відносини  сторін.  Більше  того, як   зазначено  в п. 1.2  Керівництва  ОЕСР,  саме по   собі трансфертне ціноутворення не пов’язане з  притягненням  платника  податків  до відповідальності.  Регулювання  трансфертного  ціно-утворення  повинне  мати  компенсаційно-стимулюючий,  а не  каральний  характер.  Тому викликає обґрунтоване занепокоєння положення ПК України, згідно з яким сторони контрольованих  операцій  не лише  повинні  відкоригувати свої податкові зобов’язання за результатами зіставлення цін за ними з ринковими, але й  сплатити штрафні санкції.

У цілому, інститут трансфертного ціноутворення, нещодавно запроваджений до податкового законодавства України, потребує продовження  нормативного  регулювання  з урахуванням практики його застосування в Україні та досвіду країн з тривалою історією його існування.

3.2. Дотримання правил «тонкої капіталізації» та перспективи впровадження в Україні

Поняття тонкої капіталізації тісно пов’язане зі структурою капіталу та формами фінансування компанії. Дане питання стало актуальним в умовх функціонування ТНК та розширення їх діяльності з розвитком виробничих, фінансових та інших відносин, оскільки стало інструментом зловживань

Материнська компанія може фінансувати дочірню за допомогою трьох методів:

  • участі у власному капіталі;
  • боргового фінансування;
  • використання нерозподіленого прибутку.

Зазначемо, що будь-який з типів фінансування для ТНК та її частин створює особливосі наслідки, так, проценти відносяться до складу витрат та зменшують базу оподаткування податку на прибуток, в той час коли дивіденди сплачуються з чистого прибутку після вирахування всіх податків, – тому боргове фінансування є вигіднішим. У результаті левова частка прибутку компанії, виводиться з-під національного оподаткування, у випадку якщо фінансування здійснюється за рахунок позики від пов’язаних осіб.

Тонка капіталізація ілюструє ситуацію, коли боргове фінансування компанії є відносно вищим в порівнянні з фінансуванням за допомогою участі в капіталі[63].

Cеред ознак  тонкої капіталізації виділяють наступні [65, c. 129]:

– надання «змішаних» позик, що дають кредитору право конвертувати їх в частки участі в капіталі позичальника;

– включення в договір умови щодо залежності розміру відсотків від суми прибутку позичальника;

– надання позики з метою фінансування довгострокових інвестицій;

– надання суми позики пропорційної частці участі кредитора в капіталі позичальника або в якості умови такої участі;

– надання позики для покриття істотних збитків;

– низька кредитоспроможність позичальника, на підставі чого можна зробити висновок, що при аналогічних умовах незалежними кредиторами позика не була би надана.

Найбільш доступні можливості для використання механізму тонкої капіталізації в цілях мінімізації податків мають ТНК. Так, група, що складається з материнської і дочірньої компаній, розташованих в різних державах, може сплачувати менші суми податку в разі переведення прибутку дочірньої компанії в материнську у формі відсотків, які зменшують базу оподаткування податку на прибуток дочірньої компанії, ніж у випадку виплати дивідендів. Якщо ж до групи включені проміжні холдингові компанії, які базуються в низькоподаткових юрисдикціях, зокрема в тих, що затверджені розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15.09.2015 № 977-р [66], то це дозволить поєднати дану перевагу з можливістю мінімізації податку на отриманий дохід по відсоткам.

Даний механізм використовується для досягнення максимальної гнучкості руху фінансових коштів в рамках ТНК з найменшими для неї податковими витратами, в залежності від податкового законодавства юрисдикції базування її структурних елементів, а також наявності або відсутності міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування між відповідними країнами, тобто так звана оптимізація податкових платежів.

Так, С. Вебер [68]  вважає, що тонку капіталізацію можна розглядати як стратегію транснаціональної компанії щодо здійснення прямих іноземних інвестицій. Коли компанія ініціює діяльність в іншій країні, то зазвичай утворює місцеве представництво для ведення бізнесу. Розширення діяльності цієї дочірньої компанії здійснюється за допомогою акціонерного та/або боргового фінансування. Борговий тип фінансування дає змогу знизити обсяг податкових платежів з податку на прибуток. Тому інвестиції в країни з високим рівнем оподаткування здійснюються під виглядом боргового фінансування на відміну від інвестицій в країни з низьким рівнем оподаткування. Таке розподілення дає змогу знизити глобальні податкові витрати, і є стимулом інвестувати у юрисдикції з високим рівнем оподаткування.

Тонка капіталізація тісно пов’язана з трансфертним ціноутворенням, оскільки вони мають на меті регулювання контрольованих операцій. Проте, як зазначає Чумакова О.О. [68], безпосереднім об’єктом регулювання при трансферному ціноутворенні є тільки ціна товару (роботи, послуги) з метою оподаткування (в даному випадку розміру процентної ставки), а регулювання тонкої капіталізації здійснюється не стільки щодо ціни позики, яка може відповідати ринковому рівню, скільки щодо суми позики.

Для запобігання надмірного зменшення оподатковуваного доходу за рахунок виплати процентів за кредитами податкові органи країн знижують привабливість використання боргового фінансування між пов’язаними особами шляхом впровадження правил, які встановлюють певні обмеження на суму процентів, що можуть бути включені до складу витрат при розрахунку прибутку для цілей оподаткування.

У світовій практиці існують такі основні законодавчі підходи до визначення максимальної суми нарахованих процентів, що включаються до витрат:

1) Принцип «витягнутої руки», використання якого в контексті регулювання трансфертного ціноутворення детально описано рекомендаціями ОЕСР [69]. Даний принцип в цілях контролю за тонкою капіталізацією застосовується:

а) до процентної ставки по кредиту, яка повинна відповідати ринковим процентним ставкам за співставних умов;

б) до суми кредиту, яка повинна бути такою, яку міг би надати будь-який учасник ринку за співставних умов.

Недоліком даного підходу є те, що він складний для адміністрування, включає в себе суб’єктивні судження при визначенні умов кредитування ринковими чи ні, можливий корупційний фактор [64]. Цей підхід не має широкого розповсюдження, проте даним досвідм застосування користується Великобританія.

2) Спеціальний порядок встановлення фіксованого співвідношення, яке приймається за об’єктивні ринкові умови:

а) встановлення допустимого співвідношення позикового і власного капіталу (debt-to-equity ratio).

б) встановлення співвідношення суми нарахованих відсотків до іншої змінної – оподатковуваного прибутку або показника EBITDA (Earnings stripping rule). EBITDA (від анг. Earnings Before Interest, Tax, Depreciation and Amortization) – прибуток до вирахування витрат по відсотках, податків та амортизаційних відрахувань [70, c. 25].

Проценти на «надмірну заборгованість», тобто суму боргу, що перевищує фіксовані співвідношення, не включаються до витрат для цілей оподаткування, або оподатковуються як дивіденди.

Перевага підходу в тому, що він забезпечує високу визначеність, знижує витрати на адміністрування податків для компаній і податкових органів, простий для впровадження. Недоліком є те, що визначення фіксованого співвідношення не завжди враховує економічні реалії діяльності і галузеву специфіку компанії [64].

Канада першою з країн ОЕСР запровадила правила тонкої капіталізації в 1971 році. Далі – Австралія (1987), США (1989) та Німеччина (1994), а 2005 році 2/3 країн ОЕСР застосовувало правила тонкої капіталізації. В 2008 році – середнє співвідношення позикового і власного капіталу (debt-to-equity ratio) правил тонкої капіталізації в країнах ЄС становило 3,4:1 [71, c. 4].

В національних законодавствах багатьох країн містяться положення про співвідношення боргу до капіталу, порушення якого є приводом для відмови на відрахування відсотків з оподатковуваного прибутку [3,5] щодо встановлення обмежень на розмір боргового капіталу.

Середнє співвідношення позикового і власного капіталу (debt-to-equity ratio) в країнах Східної Європи становить 3,6:1, а в країнах Західної Європи становить 3:1. Що говорить про те, що менш розвинуті країни встановлюють м’якші правила тонкої капіталізації для стимулювання  притоку іноземних інвестицій[10]. Узгодженого міжнародного стандарту для розробки співвідношення між позиковим і власним капіталом не існує.

У Росії [3] встановлено співвідношення заборгованості та власного капіталу – 3:1 (для банків та лізингових компаній – 12,5:1), а надмірно сплачені проценти прирівнюються для податкових цілей до дивідендів. До контрольованої позики в Росії відносять:

– Надані нерезидентом, який прямо або опосередковано володіє 20% статутного капіталу;

– Надані резидентом, який є афілійованим з вищезазначеним нерезидентом;

– Надані іншим резидентом, гарантами за якими виступає зазначений вище резидент або нерезидент.

Відповідно до п.4 ст. 24 про недискримінацію Модельної конвенції ОЕСР [78] зазначається, що при виплаті процентів підприємством першої договірної держави підприємству другої договірної держави, умови віднесення таких процентів до витрат мають бути аналогічними тим, які б застосовувалися, якщо б проценти виплачувалися підприємству першої договірної держави. Також в ст. 24 зазначається:

– правила тонкої капіталізації не суперечать п. 4 ст. 24, якщо вони базуються на принципі «витягнутої руки»;

– правила тонкої капіталізації суперечать п. 4 ст. 24, якщо вони базуються на визначеному співвідношенні (наприклад, борговий капітал до власного капіталу).

Враховуючи зазначене, застосування підходу щодо встановлення фіксованого співвідношення позикового і власного капіталу тільки для випадків, коли кредитором виступає нерезидент, може суперечити принципу недискримінації, закріпленому в більшості двосторонніх договорів про уникнення подвійного оподаткування.

Як зазначив Європейський Суд Справедливості, зменшення податкових доходів держави не є підставою для дискримінації при оподаткуванні [65, c. 132]. Незважаючи на те що держави мають право оподатковувати доходи, що виникли на їх території, оподаткування повинно відповідати правилам про недискримінацію.

У цьому відношенні К. Непесов [65] вважає правильним підхід країн, згідно з яким правова норма, що дозволяє виправити суму відсотків, не може застосовуватися, якщо діє міжнародний договір, що містить положення про недискримінацію.

Згідно законодавства Франції допустиму межу вирахування відсотків обчислюється виходячи зі співвідношення боргу і капіталу (1,5:1). Оскільки дане правило поширюється тільки на випадки, коли позику надає іноземний інвестор, то воно може суперечити міжнародним договорам, укладеним Францією, в яких є положення про недискримінацію.

До 2003 р, аналогічні з французькими, правила діяли в Німеччині, коли вона була змушена їх змінити у зв’язку з прийняттям Європейським Судом Справедливості рішення по справі LankhorstHohorst [67, с. 692]. У цій справі суд вирішив, що відповідні норми законодавства Німеччини суперечать законодавству ЄС про недискримінацію нерезидентів. Після вступу в силу рішення парламент Німеччини був змушений змінити чинний закон, і в даний час правила, що перешкоджають тонкій капіталізації, рівним чином поширюються як на позики від нерезидентів, так і резидентів.

Пункт 161.2 ст. 161 ПКУ[50] говорить про те, що у разі укладення договорів, які передбачають здійснення оплати товарів (робіт, послуг) на користь нерезидентів, що мають офшорний статус, витрати платників податку на оплату вартості таких товарів (робіт, послуг) включаються до складу їх витрат у сумі, що становить 85 відсотків вартості цих товарів (робіт, послуг). Податкові органи інколи розглядають проценти за кредитом, який надається нерезидентом, як плату за фінансові послуги.

Також пунктом 141.2 ст. 141 ПКУ [50]  визначається, що для платника податку, 50 та більше відсотків статутного фонду якого перебуває у власності або управлінні нерезидента, віднесення до складу витрат нарахування процентів за кредитами, позиками та іншими борговими зобов’язаннями на користь таких нерезидентів та пов’язаних з ними осіб дозволяється в сумі, що не перевищує суму доходів такого платника податку, отриману протягом звітного періоду у вигляді процентів від розміщення власних активів, збільшену на суму, що дорівнює 50 відсоткам оподатковуваного прибутку звітного періоду, без урахування суми таких отриманих процентів.

Наведені норми частково торкаються регулювання розміру боргового капіталу підприємства, але спеціального порядку проти маніпулювання цим розміром в Україні не має. Отже, вказані норми повноцінними правилами тонкої капіталізації не являються, тому що по-перше: перенесення процентів, не віднесених до складу витрат, протягом звітного періоду на результати майбутніх податкових періодів, як передбачається п.141.3 ст.141, не відповідає міжнародній практиці з встановлення правил тонкої капіталізації, оскільки це не зменшує базу оподаткування з податку на прибуток, а тільки відстрочує це зменшення; по-друге відсутнє фіксоване співвідношення (наприклад боргового капіталу до власного) чи застосування принципу витягнутої руки.

Тому, враховуючи викладене вище, в Україні назріла необхідність впровадження повноцінних правил тонкої капіталізації, для визначення граничного розміру процентів за позикою від пов’язаних осіб, що включаються до складу витрат. Для цього потрібно реалізувати наступні заходи:

1) Встановити допустиме співвідношення позикового і власного капіталу, беручи до уваги міжнародний досвід, специфіку української економіки та враховуючи галузеві особливості деяких підприємств (наприклад банків).

2) Заборонити віднесення надлишкових процентів до витрат, якщо співвідношення боргу до власного капіталу перевищує допустимо встановлене, або   прирівняти їх для податкових цілей до дивідендів.

3) Визначити коло пов’язаних осіб. Величина володіння статутним фондом на рівні 50% і більше встановлена п.141.2 ст. 141 ПКУ[12], не охоплює всіх пов’язаних осіб. Закон №408[74] впровадив зміни  до ПКУ щодо трансфертного ціноутворення, в тому числі й щодо визначення пов’язаності осіб. Так, згідно пп. 14.1.159 п. 14.1 ст 14 ПКУ [73] пов’язаними визнаються особи у разі якщо одна з таких осіб безпосередньо та/або опосередковано (через пов’язаних осіб) володіє корпоративними правами юридичної особи у розмірі 20 % і більше. Проте, дана стаття містить уточнення, що визначає пов’язаних осіб тільки «для цілей трансфертного ціноутворення». Тому видалення цього уточнення зі ст.14 ПКУ дозволило б використати дане визначення пов’язаних осіб й для інших цілей, в тому числі для правил тонкої капіталізації.

Слід зазначити, що впровадження правил тонкої капіталізації на основі встановлення фіксованого співвідношення може суперечити принципу недискримінації, якщо нерезидент буде базуватись в країні, з якою заключений двосторонній договорів про уникнення подвійного оподаткування. Вирішити це питання можна поширенням правил тонкої капіталізації й на резидентів, або шляхом внесення застережень про можливість застосування тонкої капіталізації до тексту конвенцій про уникнення подвійного оподаткування.

ВИСНОВКИ

Питання визначення суб’єктів міжнародного приватного права є дискусійним у визначенні вичермного передіку його учасників та їх статусу.

Питання визначення ТНК як суб’єкта міжнародного приватного права на даний момент підтверджується виникненням правосуб’єктності окремих її копмонентів, що не мають обмежень щодо розміщення відносно окремих юрисдикцій.

Питанням дослідження правосуб’єктності як юридичного явища займались значна кількість науковців. Дискусія точилась навколо віднесення держави до носія суб’єктивних прав та юридичних обов’язків в межах приватного права. Проте дослідження сутності ТНК та явища її правосуб’єктності у контексті міжнародного права дають нам змогу зробити висновки про те, що держава на рівні з транснаціональними икорпораціями вступає у фінасово-господарські відносини.

На нашу  думку, у даному контексті прирівнювання Г. В. фон Лейбніцом держави до суб’єкта юридичної особи як наслідок того, що суб’єктом міжнародної правосуб’єктності є той, хто володіє зброєю, є правдивим у контексті деяких реформаций: суб’єктом міжнародної правосуб’єктності є той, хто має юридичні права та обов’язки. брана для реалізації в Україні модель визначення оподатковуваного прибутку підприємства шляхом коригування фінансового результату до оподаткування звітного  періоду,  що  розрахований  за  правилами бухгалтерського  обліку  та  фінансової  звітності, відповідає кращій європейській практиці та є результатом цілеспрямованого виконання країною взятих на себе зобов’язань покращення ділового та інвестиційного клімату.

Категорія «транснаціональна корпорація» є скоріше узагальненим поняттям до національних трестів, холдингів. У законодавстві України поняття ТНК не закріплено, як і принципи ведення діяльності ТНК.

На даний час чи не єдиним нормативно-правовим засобом взаємодії материнських та дочірніх компаній є Модельні конвенції про уникнення подвійного оподаткування. Поглиблення проблем щодо нерівномірного розподілу прибутків та їх переміщення та концентрація в окреми низькоподаткових юрисдикціях, що мають преференції та заохочують концентрацію капіталів, зумовили необхідність пошуку дієвих механізмів для особливостей накопичення ресурсів та розрахунків мічастинами ТНК.

Якщо діяльність ООН у котексті регулювання реалізації господарської діяльності була циклічною, то BEPS-план є більш гнучким та оперативним засобом впровадження контролю функціонування фінансово-операційної діяльності частин ТНК між собою.

ООН у даному контексті є наслідником традицій, оскільки після напрцюванн ОСЕР плану дій, долучилась до написання рекомендаійних листів щодо реалізації правил трансфертного ціноутворення в країнах, що розвиваються.

Категорія «тонка капіталізація» визначається особливостями форм фінансування компанії, тоюто частин ТНК, які найчастіше здійснюють діяльність в межах різних податкових юрисдикцій. Боргове фінансування, як доводить практика,  є вигіднішим, ніж участь у статутному капіталі,  оскільки частина процентних плаежів, які відносяться до складу витрат, дають змогу зменшити базу оподаткування. Даний процес в сучасних умовах господарю вання має назву податкової оптимізації. Зловживання співвідношенням боргового капіталу до акціонерного відкриває можливості для мінімізації податків, чим і користуються ТНК. Для запобігання цьому країни світу встановлюють правила тонкої капіталізації, що мають на меті обмежити суму процентів, яка може бути включена до витрат. На сьогоднішній день в Україні назріла необхідність впровадження таких правил. Враховуючи міжнародний досвід, пропонується використати підхід, який базується на встановленні допустимого співвідношення позикового і власного капіталу. Впровадження правил тонкої капіталізації в Україні дасть змогу ефективно контролювати пов’язану заборгованість, а також відкриє нові можливості для наповнення бюджету.

Отже, необхідність визначення ТНК як суб’єкта міжнародного приватного права вимагається наслідками його зловживань, проте є перспективою майбутнього. Оскільки на даний момент діяльність ТНК регулюється через представлення окремих її частин фк частини юридичної особи в цілому.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

  1. Сидоренко С. В списке все значится / С. Сидоренко // Коммерсант Україна [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.kommersant.ru/doc/2121146
  2. Сушко  О.  Дев’ятнадцять  вимог,  які  поставив Брюсель  /  О.  Сушко  //  Главком  [Електронний  ресурс]. — Режим доступу: http://glavcom.ua/articles/9783.html
  3. Про  Національний  план  дій  на  2013  рік  щодо впровадження  Програми  економічних  реформ  на 2010—2014 рр. “Заможне суспільство, конкурентоспроможна  економіка,ефективна  держава”:  Указ Президента  України  [Електронний  ресурс].  —  Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua /laws/show/128/2013
  4. Гармонізація  податкового  та  бухгалтерського обліку   в   контексті   оподаткування   прибутку підприємств в Україні: монографія / [Огороднікова І.І., Серебрянський  Д.М.,  Смірнова  О.М.,  Стадник  М.В., Турянський Ю.І.]; за заг. ред. Д.М. Серебрянського. — К.: Алерта, 2013. — 366 с.
  5. Doing Business 2015 // World Bank [Електронний ресурс].  —  Режим  доступу:  http://www.doingbusiness.org/reports/globalreports/doingbusiness2015
  6. Луцький  М.  І.,  Шевченко  Ю.  І.  Правове  врегулювання трансфертного ціноутворення з метою запобігання виведенню прибутків у податкові гавані / М. І. Луцький, Ю. І. Шевченко // Часопис Київського університету права. — 2014 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: file:///C:/Users/%D0%A1%D0%B0%D0%BD%D0%B5%D1%87%D0%BA%D0%B0/Downloads/Chkup_2014_1_87.pdf
  7. Зирянова  О.Л.  Регулювання  трансфертного ціноутворення:  міжнародний  досвід  та  українська практика / О. Л. Зирянова // Вісник інституту економіки та прогнозування. —2013. — С. 77—80.
  8. Освальд М. В. Міжнародний досвід регулювання трансфертного ціноутворення на прикладі США та Китаю  /  М.В.  Освальд  //  Вісник  Чернігівського технологічного державного університету. — № 1 (66).—  2013.  [Електронний  ресурс].  —  Режим  доступу: http:/ vistnic.stu.cn.ua/index.pl?task=arcls&id=985
  9. SecretaryGeneral  Report  to  G20  Finance Ministers and Central Bank Governors (February 2015) / OECD [Electronic resource]. — Mode of access: http://www.oecd.org/ctpoecdsecretarygeneraltaxreportg20financeministersfebruary2015.pdf
  10. Hybrid Mismatch Arrangements: Tax Policy and Compliance  Issues  (March  2012)  /  OECD  [Electronic resource]. — Mode of access: http://www.oecd.org/tax/ aggressive HYBRIDS_ENG_Final_October2012.pdf;
  11. Tackling  Aggressive  Tax  Planning  Through  Increased Transparency  and  Disclosure  (February  2011)  /  OECD [Electronic resource]. — Mode of access: http://www.oecd.org/ctp exchangeoftaxinformation/48322860.pdf
  12. Action Plan on Base Erosion and Profit Shifting (2013) / OECD [Electronic resource]. — Mode of access: http://www.oecd.org/ctp/BEPSActionPlan.pdf
  13. About BEPS / Official website OECD [Electronic resource].  —  Mode  of  access:  http://www.oecd.org/tax/bepsabout.ht
  14. Тарасов О. В. Міжнародна правосуб’єктність як проблема радянської юридичної науки другої половини XX століття / О. В. Тарасов // Юрист України. – 2012. – № 1/2. – С. 19–23.
  15. Таубе М. А. Учения о субъекте международного права в русской юридической литературе / М. А. Таубе // Известия МИД. — 1914. — Кн. 3. — С. 90-91.
  16. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підручник / О. Ф. Скакун ; пер. з рос. — Х. : Консум, 2014. — 656 с.
  17. Тимченко Л. Д. Международное право : учебник / Л. Д. Тимченко. – Х. : Консум ; Ун-т внутр. дел, 2013. – 528 с.
  18. Міжнародне публічне право: підручник / В. М. Репецький, В. М. Лисик, М. М. Микієвич та ін. ; за ред. В. М. Репецького. – 2-е вид., стер. – К.: Знання, 2012. – 437 с.
  19. Право народов и дипломатия : рукопись. — Х., 1844. — С. 115-116, 186.
  20. 6. Стоянов А. Н. Очерки истории и догматики международного права / А. Н. Стоянов. — Х., 1878.
  21. Голубев Н. Н. Заметки по некоторым вопросам международного права / Н. Н. Голубев // Юридические записки, 1914. — Т. 7. — Вып. 19—22.
  22. Словарь иностранных слов. – 13-е изд., стереотип. – М. : Рус. яз., 1986. – 608 с. 9. Shaw M. International Law. 6th ed. – Cambridge University Press, 2008.
  23. Безщасна Т.О. Міжнародна правосуб’єктність складних держав як суб’єктів міжнародних правовідносин / Т.О.Безщасна // Міжнародне право. – 2014. – № 5, С. 123-128.
  24. Міжнародне приватне право: навчальний посібник / [За заг. ред. С. Г. Кузьменка]. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 316 с.
  25. Чабан О.М. Міжнародне приватне право як галузь права України / О.М.Чабан // Вісник Львівської комерційної академії. -2015. – № 6, С. 18—22.
  26. Кулеба Д. Міжнародна правосуб’єктність: теорія і її перспективи / Д.Кулеба //  Альманах Международного права. – 2015. – Выпуск 2, С. 70-81.
  27. Bederman D. J. Op. cit.– P. 275-377; Klabbers J. The Concept of Legal Personality // Jus Gentium. – 2005. – Vol. 11. – P. 38.
  28. Carty A. International Legal Personality and the End of the Subject: Natural Law and Phenomeno- logical Respones to New Approaches to International Law // MJIL. – Vol. 6. – № 2. – P. 543.
  29. Курдюков Г. И. Государства в системе международно-правового регулирования. – Казань:
    Изд-во Казанского унив-та, 1979. – С. 128.
  30. Cassese A. Diritto Internazionale. I. I Lineamenti / А cura di Paola Geta. – Milano: il Mulino, 2003. – P. 141.
  31. Буткевич В. Г., Мицик В. В., Задорожній О. В. Міжнародне право. Основи теорії / В. Г. Буткевич
    (ред.). – К.: Либідь, 2012. – С. 303.
  32. Klabbers J. An Introduction to International Institutional Law. – Cambridge: Cambridge University Press, 2002. – P. 57.
  33. Nijman E. The Concept of International Legal Personality: An Inquiry into the
    History and Theory of International Law. – The Hague: TMC Asser Press, 2004. – 512 p.
  34. Carozza P. G. Subsidiarity as a Structural Principle of International Human Rights Law //
    AJIL. – 2003. – Vol. 97. – # 1. – P. 38.
  35. Benedict XVI, His Holiness Pope. Message for the Celebration of the World Day of Peace, 1 January 2007. – Vatican: Libreria Editrice Vaticana, 2007. – P. 7.
  36. Каченовский Д. И. Указ. соч. – С. 86. У загально-філософському контексті цей підхід не поді- ляв Б. Кістяківський, який вважав, що у негативній «персоніфікації держави… дається взнаки зневіра в самій людині». Див.: Кістяківський Б. О. Вибране. – К.: Абрис, 1996. – С. 240.
  37. Господарський кодекс України від 16.01.2003 № 436-IV [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/436-15
  38. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/435-15
  39. Літкевич В.С. Правове регулювання діяльності транснаціональних корпорацій: Автореф. дис… канд. юрид. наук. – К., 1992.
  40. Зелінський І.Л. Поняття та правова природа транснаціональної корпорації / І.Л. Зелінський // Вісник Харсківського національного економічного університету. – 2015. – № 5, С. 126-135.
  41. Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації: Монографія / За ред. д-ра екон. наук, проф. Д.Г. Лук’яненка. – К.: КНЕУ, 2001. – 538 с.
  42. Шкурат І. Транснаціональні корпорації – рушійні сили глобалізації/ І.Шкурат // Вісник Національної академії державного управління при Президенті України. – 2005. – № 2.
  43. Лимонова Е.М., Архіпова К.С. Транснаціональні корпорації: основні етапи розвитку та регулювання їхньої діяльності / Лимонова Е.М. //  Європейський вектор економічного розвитку. 2014. № 1 (16), 93-101.
  44. Конвенція Конвенція про транснаціональні корпорації від 06.03.1998 [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/997_193
  45. Фединяк Г.С. Визначення ознак і поняття транснаціональних корпорацій вченими у міжнародному праві та міжнародному приватному праві // Держава і право. Юридичні і політичні науки. Вип. 39, Інститут держави і права НАН України, 2008, 600 с.
  46. Транснаціональні корпорації: Навч. посіб. / В.В. Рокоча, О.В. Плотніков, В.Є. Новицький та ін. – К.: Таксон, 2001. – 304 с.
  47. Меморандум взаєморозуміння між Урядом України і Організацією економічного співробітництва та розвитку  від 07.10.2014[Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу до ресурсу:http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/966_003
  48. Сидоренко С. В списке все значится / С. Сидоренко // Коммерсант Україна [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.kommersant.ru/doc/2121146
  49. Сушко  О.  Дев’ятнадцять  вимог,  які  поставив Брюсель  /  О.  Сушко  //  Главком  [Електронний  ресурс]. — Режим доступу: http://glavcom.ua/articles/9783.html
  50. Податковий кодекс України від 02.12.2010 № 2755-VI [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу до ресурсу:  http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2755-17
  51. Про  Національний  план  дій  на  2013  рік  щодо впровадження  Програми  економічних  реформ  на 2010—2014 рр. “Заможне суспільство, конкурентоспроможна  економіка,  ефективна  держава”:  Указ Президента  України  [Електронний  ресурс].  —  Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua /laws/show/128/2013
  52. Гармонізація  податкового  та  бухгалтерського обліку   в   контексті   оподаткування   прибутку підприємств в Україні: монографія / [Огороднікова І.І., Серебрянський  Д.М.,  Смірнова  О.М.,  Стадник  М.В. Турянський Ю.І.]; за заг. ред. Д.М. Серебрянського. — К.: Алерта, 2013. — 366 с.
  53. Луцький  М.  І.,  Шевченко  Ю.  І.  Правове  врегулювання трансфертного ціноутворення з метою запобігання виведенню прибутків у податкові гавані / М. І. Луцький, Ю. І. Шевченко // Часопис Київського університету права. — 2014 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: file:///C:/Users/%D0%A1%D0%B0%D0%BD%D0%B5%D1%87%D0%BA%D0%B0/Downloads/Chkup_2014_1_87.pdf
  54. Зирянова  О.Л.  Регулювання  трансфертногоціноутворення:  міжнародний  досвід  та  українськапрактика / О. Л. Зирянова // Вісник інституту економіки та прогнозування. — 2013. — С. 77—80.
  55. Освальд М. В. Міжнародний досвід регулювання трансфертного ціноутворення на прикладі США та Китаю  /  М.В.  Освальд  //  Вісник  Чернігівського технологічного державного університету. — № 1 (66).—  2013.  [Електронний  ресурс].  —  Режим  доступу:http://vistnic.stu.cn.ua/index.pl?task=arcls&id=985
  56. SecretaryGeneral  Report  to  G20  Finance Ministers and Central Bank Governors (February 2015) / OECD [Electronic resource]. — Mode of access: http://www.oecd.org/ctp/oecdsecretarygeneraltaxreportg20financeministersfebruary2015.pd
  57. Hybrid Mismatch Arrangements: Tax Policy andCompliance  Issues  (March  2012)  /  OECD  [Electronic resource]. — Mode of access: http://www.oecd.org/tax/aggressive/HYBRIDS_ENG_Final_October2012.pdf; Tackling  Aggressive  Tax  Planning  Through  Increased Transparency  and  Disclosure  (February  2011)  /  OECD[Electronic resource]. — Mode of access: http://www.oecd.org/ctp/exchangeoftaxinformation/48322860.pdf
  58. OECD  presents  outputs  of  OECD/G20  BEPS Project for discussion at G20 Finance Ministers meeting / Official website OECD [Electronic resource]. — Mode of  access:  http://www.oecd.org/tax/oecdpresentsoutputsofoecdg20bepsprojectfordiscussionatg20financeministersmeeting.htm
  59. Transfer  Pricing  Guidelines  for  Multinational Enterprises and Tax Administrations, 2010. — OECD. — 372 p. [Electronic resource]. — Mode of access: http://www.oecdbookshop.org/en/browse/titledetail/?k=5KMBMP91CM9V
  60. Guidance on Transfer Pricing Documentation and
  61. CountrybyCountry Reporting, 2014. — OECD. — 47 p.  [Electronic  resource].  —  Mode  of  access:  http://www.oecdilibrary.org/docserver/download/2314301e.pdf?expires=1444719257&id=id&accname=guest&checksum=6FAD4DD383CD1095BCCF6D29D3C0CEE5
  62. Action 13: Guidance on the Implementation of Transfer  Pricing  Documentation  and  Countryby Country  Reporting  /OECD  [Electronic  resource].  — Mode of access: http://www.oecd.org/ctp/bepsaction13guidanceimplementationtpdocumentationcbcreporting.pdf
  63. Farrar J. Debt-equity limitations in thin capitalization rules: Canadian evidence/ Farrar J., Mawani A.// (CAAA) 2008 Annual Conference Paper. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ssrn.com/abstract=1080639
  64. Thin capitalisation legislation: a background paper for country tax administrations [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.oecd.org/ctp/tax-global/5.%20Thin_Capitalization_Background.pdf
  65. Непесов К. А. Налоговые аспекты трансфертного ценообразования: сравнительный анализ опыта России и зарубежных стран/Непесов К.А. – М.: Волтерс Клувер, 2007. – 221 с.
  66. Про затвердження переліку держав (територій), у яких ставки податку на прибуток (корпоративний податок) на 5 і більше відсоткових пунктів нижчі, ніж в Україні: Розпорядження Кабінету міністрів України від 25.12.2013 р. №1042-р [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1042-2013-%D1%80
  67. Webber S. Thin Capitalization and Interest Deduction Rules: A Worldwide Survey /Stuart Webber// Tax Notes International. – 2010. – Vol.60. – №9. – Р.683-708.
  68. Чумакова О.О. Податкова політика у сфері трансфертного ціноутворення: економічна ефективність і тонка капіталізація/ О.О.Чумакова//Державне регулювання процесів економічного і соціального розвитку. – 2014.- №3(42) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/tpdu/2013-3/doc/2/17.pdf
  69. OECD Transfer Pricing Guidelines for Multinational Enterprises and Tax Administrations. 22 July 2010. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.oecd.org/ctp/transfer-pricing/transfer-pricing-guidelines.htm
  70. Савчук Т.В. Прибуток до вирахування фінансових витрат та податків: економічний зміст і методика розрахунку у вітчизняній практиці/Т.В. Савчук// Механізм регулювання економіки. – 2010. – №2 – С. 23-26
  71. Ruf M. Debt Shifting and Thin-Capitalization Rules German Experience and Alternative Approaches/ M. Ruf, D. Schindker// NHH Discussion Paper RRR, Bergen December 13, 2012 – 24 p.
  72. Mardan M. The effects of thin capitalization rules when firms are financially constrained/ Mohammed Mardan// 8th Norwegian-German Seminar on Public Economics. CES ifo, Munich, pp. 4-15 – February 2013 – pp. 4-15
  73. Articles of the model convention with respect to taxes on income and on capital. 28 January 2003. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.oecd.org/tax/treaties/1914467.pdf
  74. Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо трансфертного ціноутворення: Закон Украни від 04.07.2013 №408 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/408-18
  75. Кривий В.І. Правила тонкої капіталізації: зарубіжний досвід та перспективи впровадження в Україні  / В.І. Кривий // Електронне наукове фахове видання “Ефективна економіка” включено до переліку наукових фахових видань України з питань економіки (Наказ Міністерства освіти і науки України від 29.12.2014 № 1528) [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=3261

Потреба в інвестиціях у сільське господарство

Відповідно до структури капітальних інвестицій у розрізі галузей фінансування потреба у фінансових ресурсах сільського господарства постійно збільшується. Таким чином, динаміка зростання капітальних інвестицій збільшується і за обсягами в структурі – з 8,4% до 13,8% у 2014 в порівнянні з 2016 роком відповідно, а також за темпами зростання – від -15,4 % до 49 %. Отже, з огляду на сприятливі кліматичні умови та  родючий земельний фонд сектор сільського господарства є чи не найпривабливішим сектором для припливу іноземних інвестицій.

Сучасні процеси транснаціоналізації мають динамічну тенденцію розвитку. Це впливає на процеси функціонування та інтеграції світової економіки. В результаті розвитку продуктивних сил та інтернаціоналізації усіх сфер суспільного життя, встановлення безпосередніх сталих зв’язків між суб’єктами різних країн, виробничий процес в одній країні стає складовою частиною процесу, який відбувається в інтернаціональному або світовому масштабах.
Є питання ? Тисни тут!

Підвищення ефективності діяльності ТНК на території України

Яким чином Україні підвищити ефективність від прийняття транснаціональних корпорацій замовити дипломну роботу на території України? Зрозуміло, що одній країні не під силу здійснювати боротьбу з такими гігантами. На слуху останні тенденції щодо справедливої сплати податків такими корпораціїями на теріторії, де вони здійснюють свою діяльність замовити дипломну роботу.
Як відомо, дефіцит фінансових ресурсів може бути передумовою замовити дипломну роботу неофінансування соціальних галузей, неможливості проведення реформ, підтримки стабільного зростання національної економіки. Прозорі правила оподаткування, але такі, які сприятиму сплаті податків на тій території замовити дипломну роботу, де створена додана вартість, зможуть розширити потенційні можливості для зростання економіки України.
Як згадувалося вище, боротьба за справедливу сплату податків транснаціональними корпораціями, проявилась у плані Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), замовити дипломну роботу що наразі імплементується. Вони полягають у мінімізації умов щодо уникнення від оподаткування, а також справедливій сплаті податків замовити дипломну роботу (план BEPS).
Тобто справляння податків з таких транснаціональних корпорацій, які здійснюють свою діяльність на території України, та спрямування ресурсів на розбудову магістралей, виховання прогресивної молоді у довгосроковому періоді розширить можливості щодо стабільного економічного зростання економіки України в цілому замовити дипломну роботу.
Є питання ? Тисни тут!