Реформування НСДАП як наслідок бамберзької конференції

Після Першої світової війни Німеччина опинилася в стані повного економічного хаосу. Виснажена війною економіка потребувала глибокої структурної перебудови, значних обсягів інвестицій. Дефіцит фінансових ресурсів країни, що програла у війні, генерував потребу якнайшвидшого залучення ресурсів. Гіперінфляція підірвала основи національної фінансової системи, знецінила особисті заощадження громадян. Довоєнна система економічних зв’язків була дезорганізована, в країні починалися епідемії, голод. Після кількох десятиліть національного піднесення, перемог, надій німці зазнали гіркоту поразки, приниження ганебного мирного договору, безпорадність перед обличчям нових проблем. Даний факт викликав глибоку соціально-психологічну кризу, не менш руйнівну за наслідками, ніж економічна. Еволюція націонал-соціалістичного робітничого руху, який у 1925-1926 роках трансформувався у масову політичну партію нового типу, обумовила появу альтернативних підходів до формулювання основних засад партійної програми. Найпотужніша в ідейно-теоретичному розрізі платформа, пов’язана з опозиційним до мюнхенського партійного центру угрупованням братів Штрассерів і низкою гауляйтерів Північно-Західної Німеччини, зазнала критики Гітлера та була відхилена. Вищим статутним органом NSDAP – загальними зборами членства (фактично 657 членів партії, переважно з мюнхенського осередку) – 22 травня 1926 року текст партійної програми у канонічному вигляді 25 пунктів було оголошено незмінним. Проте, зниження ділової активності керівного апарату партії призвело до послаблення влади вождя.

Саме тому обставини, що склалися піля проголошення незмінної програми партії, вимагали нового підходу до управління та організації діяльності партії, потрібно було оживити натхнення мас. У цьому сенсі ключова роль належала саме Гітлеру, змістом промови якого зазвичай були гучні слова радикального налаштування.

Подібна нагода трапилася у лютому 1926 року на одному зі зборів нацистського активу в Бамберзі на честь так званого «дня фюрера» Гітлер виступав з п’ятигодинною промовою, основним змістом якої був антисемітизм. Він стверджував, що внутрішні проблеми можуть бути успішно вирішені в тому випадку, коли вдасться знищити більшовицькі корені у Радянській Росії. У змісті промови фюрера прослідковувалися ті ж самі заклики до знищення євреїв. Гітлер закликав до укладення договору з Італією та Англією – «очевидними союзниками» проти СРСР. Також Гітлер критикував уряд Штреземана за його «занадто демократичний курс в частині зовнішньої політики щодо Росії». Щодо тез промови, що стосувались внутрішньої політики, основним гаслом було проголошено боротьбу зі світовим єврейством. Проте, як зазначалось зміст промови був настільки негнучким та примітивним, що навіть Геббельс дозволив собі розкритикувати її в записах особистого щоденника. Основною метою даної промови було об’єднати за інтересами промислових робітників, зацікавити кадрових пролетарів у комуністів та нацистів.  Промова була банальною, оскільки Гітлер не міг собі дозволити відкрито проголошувати контреволюційні лозунги, які практикувались нацистами в Баварії. Варто зазначити, що після переговорів в Бамберзі в гітлерівський партії було покінчено з лівими настроями серед частини нацистського керівництва. Звичайно, привернути увагудрібної буржуазії та промислових працівників було надзвичайно складно: формування масовості вважалось основою партійного організації, але для досягнення мети Гітлер не бажав ризикувати пидтримкою «правдивих шефів» фашистського руху – реакційної монополії та воєнщини. Саме через цей факт через декілька конфліктів щодо питання вибору кращої тактики Геббельс, Г. Штрассер і інші прихильники  «соціального акценту» в пропагандистській діяльності партії змушені були пом’якшити їх, щоб не впливати на керівну партію.

Створення та утримання досить чисельного партійного апарату нацистів вимагало значних ресурсів. На внески, які надходили від декількох десятків членів партії, її керівники, звичайно, проіснувати не могли. Доходи партії від членських внесків не перевищували 750 тис. марок.  Утримання постійно діючих фашистських банд вимагало 15 млн. марок в частині річного утримання. Також варто зосередити увагу на необхідності утримувати державний апарат та на пропаганду, що вражала своїми масштабами. Проте, як і в перші роки існування НСДАП покривала дефіцит бюджету за рахунок щедрих субсидій монополій.

Влітку 1926 року Гітлером було здійснено ряд поїздок по Рурській області . Він зустрічався з великими промисловцями, виступав перед ними зі своїми гучними промовами. У квітні на віллі Крупа в Есені Гітлер виступив перед 400 представниками фінансових та промислових кіл. Магнати капіталу ще з більшою цікавістю і доброзичливістю сприймали нацистів. Тіссен і Кірдорф, Крупп та Флік відкрили НСДАП банківські рахунки. Серед  тих, хто допомагав Гітлеру в налагодженні контактів з магнатими м. Рура і з Гугенбергом, були Райзман-Гроне і Отто Дітріх. У 1927 році до лав партії НСДАП вступив власник найбільшого сндикату «Гельзекірхнер бергверке АГ» Еміль Кірдорф, саме він допоміг нацистській вехівці попередньo зв’язатись з іншим магнатом – Фріцем Тіссеном. Десятки капіталістів меншого масштабу також матеріально допомагали утримувати партійний апарат та зоходи, що були конче необхідними для успішного функцінування партії.

Варто зауважити, що після Баумбезької конференції Гітлером та його командою було чітко усвідомлено, що слід регулярно буи пов’язаним з великими промисловцями. Починаючи з 1926 року Гітлер почав регулярно виступати з промовами щодо економічних та політичних завдань націонал-соціалістичної партії. Вугільний король Кірдорф згадував наступне:

«В 1927 році я вперше зустрівся з фюрером. Я поїхав в Мюнхен. Протягом чотирьох з половиною годин Гітлер розвивав переді мною свою програму. Потім я від свого імені розповсюджував даного листа у колах економістів та промисловців».

Гітлерівську партію підтримували і чисельні представники юнкерства – прусського дворянства та аристократії, серед них принци Август-Вільгельм Гогенцоллерн, Шаумбург-Липпе, Філіп Гессенський, герцог Едуард фон Кобург та інші. У салонах берлінських дам нерідко виписувались субсидії для фінансування партії. Активно вербували прихильників нацистів із числа фінансової та родової знаті племінника композитора Ріхарда Вагнера – Вініфрід Вагнер, розлучена дружина міліонера(майбутн дружина Геббельса) Магда Квандт та ін. На початку 1929 року фашистська організація «Забезпечення штурмовиків», що представляла собою орган фінансування гітлерівських банд, була перейменована в «Кассу допомоги НСДАП», яку очолив Мартін Борман.

Проте, у цей час надзвичайно ефективно працювала пропаганда – «історичні довідки» та «підручники історії» у часи фашистської диктатури зображували серердину  20-х років як період, в який «гітлерівці» потерпали від переслідувань зі сторони правителів Веймарської конференції. Однак, насправді діяльність нацистів не залежала від утисків державних органів та поліції.

Заборона Гітлеру публічних промов протягом одного-двох місяців – єдине покарання, яке час від часу вживалося щодо вождя після особливо критичних промов фюрера, заборона випуску тої чи іншої газети знову ж на місяць-два насправді на ділі залишалися пустою формальністю. 5 травня 1927 року поліцейський президент заборонив діяльність партії; одночасно була заборонена нацистька партія в Кельні, Нойвіді та Пазевалці. Проте, заборони були недієвими, оскільки залишались лише на папері. Продовжувала тиражуватися газета Геббельса та Штрейхера «Дер Ангріфф». У серпні 1927 року націонал-соціалістичні делегати Берліну і Кельну брали участь у третьому «імперському з’їзді» НСДАП  в Нюрнберзі. У столиці безперешкодно збиралися фашисти, проте дії влади гітлерівців турбували мало. У 1928 році влада офіційно відмінили оголошені попередньо заборони.

У 1924-1929 рр. нацисти більше уваги приділяли виченню та накопиченню «теоритичних основ своєї політики. Фашистський рух у Німеччині у 1924-1928 рр. не став, не дивлячись на старання гітлерівців, серьйозним політичним фактором. Його вплив на широкі маси був незначним. Проте, економічні передумови, що назрівали в країнах з потужним промисловим потенціалом, формували питання партійної приналежності. Посилення соціально-монополістичних тенденцій в Німеччині, посилення впливу монополій на державу об’єктивно сприяли створенню соціально-економічних та політичних передумов для подальшого розвитку фашизму в країні.

Розділ 2. Активність  НСДАП  після отримання дозволу на  відновлення її діяльності

Дестабілізація внутрішньополітичної ситуації і жорсткий диктат з боку Англії і Франції привели до утворення в листопаді 1922 р. кабінету В. Куно, ставленика західнонімецьких ділових кіл, близького друга Гуго Стиннеса. Уряд проголосив «політику катастроф» – відмова від виплати репарацій та виконання міжнародних угод. Це викликало в січні 1923 р. Рурську криза – окупацію Руру франко-бельгійськими військами. Але досвід капповского путчу показав, що для ліквідації республіканського ладу консервативним політичним колам необхідно забезпечити масову підтримку.

Ще з кінця 1918 р. «Німецький орден» почав роботу з організації серед фелькішскіх угруповань і в робочому середовищі націонал-соціалістичного руху, покликаного протистояти впливу ідей «єврейського соціалізму» марксистів. За дорученням Г. Стиннеса в 1920 році до цієї діяльності приєднався «Союз політичного оновлення» Едуарда Штадлера, який об’єднав прихильників ідей солідаризму, що відкололися від партії Центр. Штадлер пропагував ідею «національної диктатури соціальної революції», насильницької ліквідації демократичного ладу. Завдяки щедрому фінансуванню солідаристами вдалося домогтися ідейної та організаційної консолідації розрізнених націоналістичних угруповань, посилення їх впливу в робочій і дрібнобуржуазної середовищі. Однією з таких організацій, що потрапили в коло зору Штадлера, була Німецька робоча партія (ДАП), утворена в січні 1919 р., являла собою нечисленну малозначним навіть за масштабами Мюнхена групу. Однак після того як в 1920 р. її стало патронувати окультне «Суспільство Тулі» – мюнхенська філія «Німецькoгo ордена», партія швидко змінила курс. Під впливом представників «Туле» були закладені основи ідеологічної доктрини партії, де ідеї національного соціалізму граничили з містичними, окультними символами. ДАП була перейменована в Націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини (НСДАП). Емблема «Туле» – свастика, яка є давнім містичним символом вічного руху сонця, стала офіційною емблемою партії, що позначає з’єднання арійських містичних традицій з героїкою древньонімецьких Нібелунгів. На основі рунічних знаків була розроблена система інших партійних символів, введені штандарт партії, прапор імперських квітів, особливі ритуали (у тому числі салют піднятою вгору рукою, масові факельні ходи). Все це створювало абсолютно незвичайний імідж партії, приваблювало навіть досвідчених у політиці людей. Покровителі НСДАП допомогли партії придбати власну газету – газету у Баварії. З 1921 р. під керівництвом капітана Ернста Рема, який відповідав за зв’язок баварського уряду з добровольчими корпусами, почали створюватися штурмові загони СА – воєнізовані формування НСДАП. Для нового іміджу партії була підібрана і кандидатура відповідного лідера. Ним став Адольф Гітлер.

Після виходу з в’язниці Гітлер здійснив візит до голови баварського правління Гельда та домовився про зняття заборони з нацистської партії і дозволу її легальної діяльності. 25 лютого 1925 року поновлено видання газети, в першому номері якої було опубліковано «Основні напрями діяльності партії». 27 лютого Гітлер вперше після свого ув’язнення виступив з публічною промовою в «Бюргербройкеллере» в Мюнхені, офіційно проголосивши відродження НСДАП. У березні «Великонімецька народна співдружність» та «Народний блок в Баварі» проголосили саморозпуск та закликали своїх членів приєднатися до НСДАП. Нацистські депутати в рейхстазі Фрік, Федер, Дітріх та Штрассер вишли із складу німецької народної партії, до якої вони змушені були приєднатися після заборони діяльності НСДАП, та приєдналися до її лав. Так же вчинили і депутати нших ландтагів. Під керівництвом Розенберга було організовано регулярне видавництво «Основних напрямів для відновлення НСДАП» – директив центрального нацистського керівництва місцевим організаціям НСДАП. У Рурі на півдні Німеччини почали випускати з липня 1925 року фашистський щомісячник «Націонасоціалістичні листи», який особисто редагував Штрассер.

Проте, надзвичайне посилення ділової активності партії згодом породило її значне згортання. Період відносної бездіяльності посилив конфлікт у фашистському лагері. Серед нацистських главарів були активізовані міжусобиці, більшою мірою за зайняття керуючих посад в НСДАП. Розенберг конфліктував зі Штрейхером і Ессером. Останні восени 1925 року створили так званий «Блок фелкіше», який об’єднав радикальних реакціонерів-нацистів. «Блок фелькіше» видстоював мжливість брати участь в парламентських виборах окремо. Проте, певний час в опозиції Гітлеру був такох Геббельс, а також Рерм, який очолював «Імперський прапор» до середини 20-х років, яка фактично існувала фіктивно.

3-4 липня 1926 року відбувся другий з’їзд у Веймарі, який мав продемонструвати «єднання» партії. Промова фюрера була сконцентрована на об’єднанні партії та взяття на «мюнхенський курс». Проте, промова фюрера не була настільки влучною та достатною аби вдалося сконцентрувати зусилля на єднанні. До середини 1926 року в НСДАП склалась певна організаційна структура, яка мала б забезпечити розширення впливу нацистів та підготовку необхідного тероритсичного апарату для придушення революційної, антифашистської боротьби робочого класу. Побудова центрального апарату була сконцентрована на основоположному завданні – захоплення влади.

Три обставини, що сприяли встановленню фашистської диктатури в Німеччині:

  • монополістична буржуазія знайшла в ній бажаний вихід з гострої політичної ситуації, створеної наслідками глибокої економіної кризи;
  • мала буржуазія і деякі групи селянства бачили в обіцянках гітлерівської партії здійснення надій на пом’якшення економічних труднощів, викликаних посиленням кризи;
  • робочий клас Німеччини виявився недостатньо згрупованим, тому не мав можливості унеможливити прихід фашистів до влади.